Четвер, 18 квітня 1878 р.

Відтоді як Шеппі малює мої ноги, я пишу, позуючи. Добре, що ця картина вийшла поганою, — її вже не треба нікому дарувати.
Я ходила до церкви з пані моєю матірʼю, яку ображала всю дорогу, нітрохи не боячись пекла, — бо їй байдуже, що губить своїх дітей і робить їм життя гіршим, ніж вуличним собакам. Вона сказала лікарям, що ні в що не втручається і що зрештою він нічого надзвичайного не робить.
Та облишмо це — що б я не казала, завжди здаватимуся чудовиськом, бо дозволяю собі поводитися з жінкою, яка через безглуздість жертвує дітьми, так, як вона того заслуговує, замість мовчати.
Проте я б не хотіла, щоб про неї думали надто жахливі речі — адже вона божевільна, я хочу в це вірити: божевільна, або дурна, або отупіла, або слабка, або ДОБРА.
Якби я не позувала, я б не сказала й половини того, що кажу про чудовисько і про Поля де Кассаньяка. Втрата цієї великої людини засмутить мене не більше, ніж втрата Пінчо, — і тут я думаю про підручник Епіктета, за яким ніщо не заважає мені сприймати ці прикрощі як приємні речі. Цілком очевидно, що Пополь не дбає про мене… як про подругу — хіба трохи. Я теж можу засмутитися через втрату друга… Це, мабуть, молодість, але я ніколи не могла по-справжньому відчути дружби і погано розумію це почуття, безсумнівно, похвальне.
Як же я рада бути на горі: можу холоднокровно судити й розповідати вам усе, що спадає мені на думку, не боячись здатися підозрілою — ні вам, ні собі.
Дружба! Якби мій так званий друг ставився до мене як до справжньої подруги, приходив часто тощо… я — я впевнена в одному: я б любила його набагато більше, ніж слід, дійшла б навіть до того, що любила б лише його, — це було б серйозно, але не дивно, бо я нікого не люблю. Це було б прекрасне почуття, чесне слово, я вклала б у нього всі свої здібності до кохання, які, не знайшовши застосування, є найбільшими й найдивовижнішими на світі.
Я переконана, що в коханні я була б ідеальною — бо ніде не читала, не бачила, не чула такої тонкості почуттів, як моя. Святість і делікатність, які я оскверняю й затьмарюю грубими словами та вульгарними жартами, бо їм поки немає де знайти застосування… Бідна дівчина, скажете ви.
Ти, мабуть, думаєш, що є чоловіки — навіть ті, що найбільше тебе кохатимуть, — здатні відповісти на всі ті божественні речі, що ти собі уявила? Безперечно, є, хоча б один. Я навіть думаю, що Поль де Кассаньяк на це здатний, — адже він схожий на мене настільки, наскільки взагалі можна бути схожим. Якщо не він, то, сподіваюся, знайдеться інший… або ж знайду когось, кому припишу всі достоїнства, яких вимагаю, — але тоді розчарування неминуче, і мої бідні небесні прагнення підуть до біса або знову починатимуть свої пошуки, поки душа не стане цілком пересиченою й змиреною…
Шеппі співає, і мене саму охопили якісь шалені веселощі — незрозуміло чому.
Я б могла… така я дурепа; я б змогла задовольнитися дружбою, аби тільки для інших не було нічого більшого. Зрештою, все інше — лише наслідок такого кохання, яке я спроможна… ця диявольська французька мова, а кращої я все ж не знаю.
Щойно говорила з Шеппі про будову очей. Мультедо робить мене грубою твариною, той інший міг би зробити мене янголом — і не міг би дати мені, і ніколи не давав нічого, крім найвищих думок, — попри дрібні низькості, що приходили мені на думку того вечора, коли ми застали його в блакитно-червоному халаті… але ці дрібні низькості не мали в собі нічого брудного, нічого розбещеного. У мене болить голова.
викресленоСьогодні вранці в майстерні я думала, мріяла про щось інше й запитала себе: якби я була така ж скривджена й розлючена, як на малого Лардереля, чи бажала б смерті Кассаньяку (проти якого нічого не маю — я лише уявляю, що б робила, якби так сталося) — але ні! Я б ніколи цього не хотіла, бо казала собі: що б я тоді
Щоб добре в усьому розібратися і для власної розваги я порівнюю й припускаю; і сьогодні вранці, мріючи про тисячу дрібниць, я запитала себе: а якби… ці фантазії дуже важко висловити, думаєш їх — але написані, вони стають надто значущими й здаються реальністю, тоді як це лише здогадки, припущення в хмарах… у стані пару, — отже, я запитала себе: якби я була скривджена й розлючена на Поля де Кассаньяка, чи бажала б я з любові його смерті, як це бувало з іншими? І ось що я собі відповіла з певним здивуванням: НІ.
Бо щоб бажати смерті чоловіка, треба вірити, що на землі залишиться щось, що могло б привʼязати вас до неї, коли він там не буде. Це радше моя звичка — бажати смерті тим, хто чинить не по-моєму: вони мені перечать, і найпростіше — знищити їх хоча б в уяві. Але тут — ні, навіть насправді я б почувала себе загубленою, якби цей пан подався услід за своїм імператором.
Мабуть, я тішу себе ілюзіями, але мені здається, що було б шкода не покохати його цілком. І яка ж може бути насолода (навіть не від його смерті), коли його вже немає? Живуть завжди заради когось: виходять заради когось, одягають певну сукню через когось або щоб сподобатися комусь, говорять певне — щоб почув якийсь чоловік чи жінка. Мені часто доводилося жити заради жінок або старих людей. Та хіба можна бажати зникнення того, заради кого живеш? Хіба що самому вмерти відразу — інакше це неможливо.
Чекаю на винагороду за вчорашній день.
Треба познайомитися з паном Ґамбеттою. Я буду серйозною з ним… але ж він не з опозиції! Ах, та все одно — він був би могутнім другом… так, Боже мій, якби це було можливо! Бували жінки, що домагалися всього лише дотепністю. Значить, я дурна? Принцеса Трубецька дурна — але вона принцеса Трубецька; кажуть також, що за браком дотепності в неї більше інтриг, ніж у двох дотепних жінок разом.
Ґамбетта дістався їй у спадок від пана Тьєра. Я страшенно хотіла б із ним познайомитися — він достатньо огидний, щоб нічого не можна було сказати і щоб я почувалась вільно. Зачекаємо на його повернення й постараємося зробити його другом, хоча б заради того, щоб зробити щось неприємне Кассаньяку, який не зумів мене оцінити. Запевняю вас, що в певному середовищі я була б чогось варта. Щодо кохання — це добре, коли я жартую; тепер я серйозна… Може, це моя провина: я завжди тільки блазнювала при ньому.

Примітки

Пінчо — білий пес Марі, що зник (вона вважала, що його вкрали) на початку березня 1878 року (записи 4–7 березня). ↩
Enchiridion Епіктета (бл. 125 р. н. е.) — стислий виклад стоїчної філософії; Марі посилається на його настанови про те, як зберігати душевну рівновагу перед лицем незалежних від нас обставин. ↩
Леон Ґамбетта (1838–1882) — лідер республіканців у Палаті депутатів і провідна постать її республіканської більшості; головою Палати став у січні 1879 року. ↩
Адольф Тьєр (1797–1877) — перший президент Третьої республіки (1871–1873), помер 3 вересня 1877 року. Марі має на увазі, що Ґамбетта перейшов до княгині у спадок від Тьєра, наче вона належала до його кола. ↩