Середа, 17 квітня 1878 р.

Ми щойно витримали новий напад — після якого навіть мама була рада бачити, як він іде з Трифоном і двома городовими. Сподіваюся, що його запроторять до лікарні. Якби ви знали, яка ганьба перед усіма мешканцями.
Брезло часто говорить про Кассаньяка синові своєї господарки — якомусь журналісту, — і той уже казав їй погані речі, а вчора знову сказав, що Пополь заперечує свої заручини з польською дівчиною без гроша. Ця новина, яку Шеппі повідомляє мені, поки ми повертаємося з Лувру, падає мені в душу як крижинка, яка вже тане, бо, не знаючи нічого, крім угорки, я нічого не чула про польку, і бо, не знаючи нічого іншого, це здається мені неймовірним.
Це все одно було б огидно.
Я показала свої анатомічні малюнки Жюліану і пану Анже — йому вони дуже сподобалися, і він наговорив мені найбільших компліментів, тож це промінь світла в жахливій темряві домашнього пекла… Чудовисько замкнули в психіатричній лікарні. Мама стогне і каже, що її теж можна замкнути — адже це коштувало лише сто пʼятдесят франків, з яких сто дала Діна і пʼятдесят я — Трифону, якому треба було лише слово сказати лікарям, які самі бачили жахи, що коїлися в нас удома.
З іншого боку, дідусь висловлює своє задоволення тисячею зворушливих способів — цілує мені руки, посміхається і безперестанку повторює так, хитаючи головою, коли його питають, чи хоче він, щоб сина замкнули.
Тоді мама кричить, що нічого не бере на себе, а дідусь відповідає іншими криками.
— Ви хочете все брати на себе й задоволені всім??
— Так, так, так! — кричить він.
Потім купа інших настанов, які він хоче додати, не перестаючи висловлювати задоволення; я намагаюся здогадатися — і не можу. Це страшне випробування для нервів, або для терпіння, або для чого завгодно!
А ще пані моя матінка, яка каже найбожевільніші й найнерозумніші речі… яка… О, та вже сам лише цей день мав би переповнити мене радістю, — бо не страждають безкарно у такому пеклі, небо, може, приготувало мені якусь нагороду… Я вся тремчу, готова плакати, знервована до краю. Яке дівоче життя, яка материнська дбайливість, які домашні радощі! Пекло, пекло, пекло!
Якщо вже я, загартована чотирма роками страждань, це проголошую, — значить, це справді нестерпно.
Я надіслала пораду в «Ле Пеї», надписавши адресу зміненим почерком.
— Навіщо, чорт забирай, ви безперестанку нападаєте на базар пана Кранца?
На вас покладуть провину за невдачу цього підприємства, яке, однак, якби й вдалося, завдало б вам найбільшої шкоди, довівши, що можна обійтися без вас. Шкодьте Виставці — це у ваших інтересах, а отже, ваш обовʼязок, але не компрометуйте себе. Чиніть зло, але утримайтеся від вигляду зла. Розумний бонапартист.
Нарешті мама каже, що не варто було влаштовувати весь цей скандал, треба було дати йому зайти, а потім він сам би спокійно пішов.
— Він повернувся б наступного дня! — кажу я.
— А може, й ні.
Ні, досить про це — збожеволію.
Дідусь не може висловитися й кричить. Що за дім! Ну скажіть же — сподіваюся, що Кассаньяк не вчинить цієї мерзоти. Полька і бідна. Отже, він її кохає… і вона, мабуть, красива або чарівна — де б він міг її побачити? Я геть не знаю його способу життя. Щоб він одружився без грошей, вона має бути гарною, дотепною, ніжною, доброю — одне слово, перлиною серед жінок. Може, яка-небудь нікчема. Щохвилини мені треба бігти то до дідуся, то до Діни, яка плаче, бо мама сказала, що вона зла і весь скандал від неї. Старий, у якого найбільше розуму з-поміж нас усіх, обурений і хоче, щоб вона прийшла поцілувати йому руки — як він уже робив, — поки єдиний на світі адвокат чудовиська її картав.
Ця жінка, певно, хвора.
Кассаньяк одружується з бідною й невідомою дівчиною. Чому не я? Я думала, що мене не захотять через відсутність всього того, чого бракує й іншій. Отже, може статися, що хтось одружиться і зі мною?..
Щодо того, чи прийняти — це окрема справа, але я б віддала всі свої діаманти й рік своєї молодості (пʼять років старості), дозволила б відрізати собі палець, і дала б обітницю цілий рік одягатися в чорну саржу — аби бути на місці цієї дівчини, якщо мої швейцарки не брешуть.
Ці жертви були б для відмови, — але якби довелося прийняти, я зробила б лише одну — але страшну: відреклася б від живопису і лягла б до ніг свого володаря. навскоси Ніколи!
на полях
[Внизу сторінки: Що неможливо — для цього треба було б його кохати.]
Справа не в усіх цих гарних речах. Я ні на що не скаржуся — лише шкодую, глибоко, гірко, всім серцем шкодую, що це інша.
Але щодо цих випадковостей, що залишалися без пояснень до наших днів, — нічого й казати. Так воно є… Чи плачуть, чи радіють — Всемогутній Волі, що оживляє землю й її тварин, байдуже. Поль де Кассаньяк, закоханий у мене… він приходив би часто, він був би як Мультедо — огидний Мультедо! — як чоловік, що нарешті кохає.
Яке огидне глузування долі! Чого б це коштувало там нагорі — зробити так, щоб це був чорнявий, а не білявий. Але яка різниця! Яка різниця, яка різниця!
Господи небесний, яка різниця!
Угорка, шведка, полька — далі ескімоска, готентотка, китаянка.