Неділя, 7 квітня 1878 р.

Мультедо прийшов о третій і під приводом очікування Діни та Берти, які гуляли, залишився до пів на сьому. Я розважалася, але не вдавалася до тих гострих слів, які є «дивами вашого казкового й жахливого для ваших вісімнадцяти років розуму».
Кілька разів мамі довелося відлучитися до дідуся — Мультедо говорив зі мною про бал.
— Ви повертаєтеся до своєї манії, пане, — ну й гаразд; аби мені було весело.
Схоже, доміно, на мить зворушене… схвильоване… охоплене, може, жалем… хтозна, — відчуло хвилину слабкості або співчуття: поки закоханий, стоячи на колінах, схиляв голову на коліна зазначеного доміно, воно схилило свою на голову пана, який все життя пишатиметься тим, що на мить порушив спокій цієї мармурової статуї на крижаному п'єдесталі! Я сміюся і нічого не розумію. Річ у тім, що він мав вважати це маленьким успіхом, коли я, стомлена й роздратована, притулила лоб своєї маски до його волосся.
Тієї миті, схоже, він повірив, що в мене є серце, що я — жінка, — і його самолюбство ніколи не забуде цієї хвилини тріумфу.
— Це все та ж ваша манія, пане, але вона мене більше не забавляє.
Жінка, що зустрічає чоловіка в салоні і йде до нього на бал-маскарад в Опері та проводить із ним три години… Цей чоловік, мабуть, мав здаватися їй цікавим… А потім вона грає з ним такий огидний жарт, стає підступною, злою, підлою! Чому не припустити, пане, що ця жінка пішла туди заради когось, кого не знайшла, і, опинившись на чужині, сама, — побачивши знайоме обличчя, вхопилася за нього, як за рятівну дошку?
Одне слово, цей чудовий корсиканець вважає, що я захоплена ним. Яка гарна жартівка! Аби тільки це допомогло йому зайти у глухий кут, — і коли він зайде, будьте певні, хороші собаки, він вже ні в чому не буде певний.
Блан, який помічає все, напевно помітив учора, що цей пан і я кокетували. Блан стверджує, що Мультедо без розуму… у всякому разі, розуму в нього більше, ніж у цього старого фрегата, — достатньо, щоб можна було тримати розмову… бідолашний
хлопець, коли я думаю, що він стояв на колінах перед кріслом, яке уособлювало мене (він розповідав сцену з балу), коли повернулася мама. Він аж посинів…
— Залишайтеся, залишайтеся, пане, це нічого — адже ви не на колінах переді мною…
— Мадам, це демонстрація… Чи не правда, мамо, нічого, що пан стоїть на колінах перед цим кріслом?
Він сказав мені серйозно, що я найдотепніша жінка, яку він коли-небудь зустрічав, і що жодна ніколи не подобалася йому більше.
— Ви дуже красива й дуже гарна, але ви занадто стара — у вас немає серця.
І ще, і знову, і тридцять шість речей, від яких два роки тому я збожеволіла б від гордості.
Він не може проковтнути своє побачення біля «Мадлен». Кумедно — я знаю, що він мені байдужий, але іноді в його голосі є такі інтонації, що викликають досить дивні відчуття. Так, його цілком особливі поцілунки на моїх рукавичках на балу в Опері змусили мене тремтіти, як від дотику електричної машини, — а вчора ввечері, проходячи через зал, рукав моєї сукні доторкнувся до його руки, якою він спирався на скриню, дивлячись на мене, — і я тремтіла з голови до ніг… Мабуть, ця людина наелектризована, ось і все.
— Це я, це Мультедо!!
Моя маленька тітка, Діна, я й навіть Розалі зробили з цього щось на зразок девізу, який нас смішить, нагадуючи про «Мадлен», цей ніжний голос, котячу ходу й цей самовпевнений вигляд. Фу! Як бридко — чоловік.