Субота, 6 квітня 1878 р.

Робер-Флері справді надто мене заохочує — довів, що 2-ге місце мені і належало, і що це його анітрохи не здивувало. Було справді кумедно бачити лють інших.
Ходила до Люксембурзького саду, а потім до Лувру з Шеппі.
Подумати тільки: Мультедо, який пішов звідси о пів на третю ночі, певно, повернувся додому і мріє про мої руки, про всіляке інше, — думаючи, що й я думаю про нього… Тоді як я, роздягнена, в безладді, з розпатланим волоссям, туфлі на підлозі, — запитувала себе, чи достатньо я його спокусила, достатньо причарувала, — і не обмежилася тим, щоб запитати себе, а запитала Діну, і ми разом усе порахували! Це справді обурливо — або просто огидно.
Сьогодні ввечері я була чарівна й чортівськи кокетлива. Не скажу, що Мультедо мені подобається, ні, — але він вже більше за інших тим лише, що з іншими я не вмію бути кокетливою й веселою так, як з ним. Я продовжувала все заперечувати, потім відверто сміялася з нього, і так само відверто була люб'язною — і знову сміялася. Так що він напевно, як то кажуть, роздратований.
На обіді було багато народу, всі залишалися дуже пізно; Мультедо, Морґан і Ґолдсмід пішли останніми. Берта та Йорк пішли близько першої.
Я сказала йому, що була під сидінням того вечора з мотузком, — але він так і не повірив, кажучи, що це неможливо, бо знайшов мене у Бойдів. А проте!
О юносте, два роки тому я думала, що це і є Кохання. Тепер я розважлива й розумію, що це приємно — коли відчуваєш, що змушуєш себе кохати, або, точніше, коли бачиш, що в тебе закохуються. Кохання, яке ти вселяєш, — це особливе почуття, яке переживаєш сам, — і раніше я це плутала.
Зрештою, байдуже — аби тільки моє майбутнє не постраждало через відсутність напряму.
Боже мій, Боже мій, — і я думала, що кохаю Антонеллі з його трохи великим носом, що нагадує ніс Мультедо. Фу! Жах. Як мені приємно виправдатися! Так приємно! Ні, ні, я ніколи
не кохала… і якби ви могли уявити, як я почуваюся щасливою, вільною, гордою і гідною… Того, хто має прийти.