П'ятниця, 22 березня 1878 р.

Берта гуляла з Діною й розповіла їй, що Мультедо нечесний.
Чудовий вечір. Ми ходили дивитися «Жозефа Бальзамо», щойно поставленого в «Одеоні». Я знаю цей роман, як і всі головні твори А[лександра] Дюма, за яким я просто шаленію.
На цей вечір надіслали дві телеграми із запрошенням — одну Кассаньяку, другу Блану. Не прийшов жоден.
Ах, Берто.
Тепер я хотіла б не накликати на себе підозр, висловлюючи деякі міркування, але спочатку…
Ох, ця Берта! Це могло б бути так весело! Ми уклали платонічний пакт, адже пан говорив про кохання безневинно й чарівно.
[Замазані слова: він навіть казав, що сумно для] чоловіка досягти мети, бо для цього потрібна така рідкісна й така надзвичайна моральна пружина
щоб кохання тривало й після… До того ж він ніколи не був серйозно закоханий тощо. Все це, звичайно, не було чимось серйозним, але це був дорогоцінний матеріал для чарівної анонімної комедії, яка розважила б нас обох… І ця навіжена, ця вівця, ця дурепа, ця миловидна англійка, ця закохана в пана Роберта Ланкастера, — яка знищила все! За одну секунду.
Бачите, добрі люди — виходить те саме! Коли я не псую, інша псує за мене.
Руки опускаються. Але чарівна англійка… негідниця!
Я серджуся через таку дрібницю… Таку дрібницю! Ото ви добрі! Чоловік, що мав шістнадцять дуелей, — це ж така дрібниця! І цей чудовий характер, ця хоробрість, ця незворушність, цей розум і цей талант, яким навіть його вороги віддають належне. Дрібниця! Але ж є чим захопити й звести з розуму п'ять тисяч жінок, тих… дванадцять тисяч жінок, про яких він говорив того вечора.
А магнетизм? Дрібниця! Їй-богу, панове й пані, дрібниця! Тобто це навіть дуже небезпечно… І я гадаю, що якби хтось відчував прихильність до такої людини, це було б дуже серйозно, бо ця прихильність була б заснована й виправдана якнайяскравіше і не мала б нічого спільного з примхами, які відчуваєш до чоловіків лише через те, що в них приємне обличчя.
Зрештою, що все це означає? І як я можу говорити про те, чого не знаю? Чому я називала себе закоханою в Лардерея?
Та чи була я закохана взагалі? Це записано. Якби не було написано, я б не повірила — тепер, коли мій дорогий Александр викликає в мене лише вкрай обмежене захоплення. Його 300 000 франків ренти, реальних чи уявних, були однією з його великих принад, хоча він справді збентежив мене тоді ввечері на вокзалі і потім був приємніший за будь-кого іншого, — так що я завжди намагалася приховати від себе, що в нього зіпсовані й запломбовані зуби. Цього одного недоліку досить, хай йому грець.
Тепер, ганьба тому, хто зле про це думає, — Кассаньяк, я говорю про нього як про приклад, — так-от, можна геть утратити голову через цю людину, навіть ніколи її не бачивши. Я також вважаю, що інші жінки, крім мене, могли б утратити її, лише побачивши його, нічого не знаючи про його розум чи життя. Сподіваюся, це комплімент, який сподобається його нащадкам!
Для мене він не небезпечний — і зараз ви побачите чому. Тому що я не вважаю його досконалим. Чоловік, який має
господарів, який діє не для себе, — такий ніколи не зможе захопити мене цілковито.
Якби він був республіканцем, то вже був би президентом — і це була б зовсім інша справа, але… перебуваючи з більшістю, він уже не мав би цього цікавого становища — боротися самому проти всіх, ніколи не знічуватися й не лякатися. Брати гору й насміхатися з інших. Та годі! Він влаштувався б так, щоб нічого не втратити, перебуваючи з більшістю, тобто на її чолі, — і меншість, замість того щоб бути пригніченою числом, як зараз, сама була б осміяна й відшмагана батогом.
Я більше не можу мати примх і закоханостей, навіть таких, як до Александра.
Що ж до справжнього кохання — я нікого не бачу. Дон Карлос занадто дурний.
[Навскоси: Я сказала все, що думаю.]