П'ятниця, 22 березня 1878 р.

Берта гуляла з Діною й розповіла їй, що Мультедо нечесний.
Чудовий вечір. Ми ходили дивитися «Жозефа Бальзамо», щойно поставленого в «Одеоні». Я знаю цей роман, як і всі головні твори А[лександра] Дюма, яким я просто захоплена.
На цей вечір надіслали дві запрошувальні телеграми — одну Кассаньяку, другу Блану. Ніхто не прийшов.
Ах, Берто.
Тепер я хотіла б не накликати на себе підозр, роблячи деякі міркування, але спочатку…
Ох, ця Берта! Це могло б бути таким веселим! Ми уклали платонічний пакт, адже пан говорив про кохання безневинно й чарівно.
[Замазані слова: він навіть казав, що сумно для] чоловіка досягти мети, бо для цього потрібна настільки рідкісна й надзвичайна моральна пружина
щоб кохання тривало й після… До того ж він ніколи не був серйозно закоханий тощо. Все це, звичайно, не було чимось серйозним, але це були дорогоцінні елементи для чарівної анонімної комедії, яка розважила б нас обох… І ця навіжена, ця вівця, ця дурепа, ця миловидна англійка, ця закохана в пана Роберта Ланкастера, — яка знищила все! За одну секунду.
Бачите, добрі люди — виходить те саме! Коли я не псую, інша псує за мене.
Це засмучує. Але чарівна англійка… нікчема!
Я ображаюся через таку дрібницю… Таку дрібницю! Ви добрі! Чоловік, що мав шістнадцять дуелей, — це ж така дрібниця! І цей чудовий характер, ця хоробрість, ця незворушність, цей розум і цей талант, яким навіть вороги віддають належне. Дрібниця! Але ж є чим захопити й звести з розуму п'ять тисяч жінок, тих… дванадцять тисяч жінок, про яких він говорив того вечора.
А магнетизм? Дрібниця! Їй-богу, пани і пані, дрібниця! Тобто це навіть дуже небезпечно… І я гадаю, що якби хтось живив прихильність до такої людини, це було б дуже серйозно, бо ця прихильність була б заснована й виправдана найяскравішим чином і не мала б нічого спільного з примхами, що виникають до чоловіків лише через те, що вони вам зовні подобаються.
Зрештою, що все це означає? І як я можу говорити про те, чого не знаю? Чому я казала собі, що закохана в Лардерея?
Чи була я закохана? Це записано. Якби не було написано, я б не повірила — тепер, коли я маю лише вкрай обмежене захоплення моїм дорогим Александром. Його 300 000 франків ренти, реальних чи уявних, були одним із його великих принад, хоча він справді збентежив мене тоді ввечері на вокзалі і потім був приємніший за будь-кого іншого, — так що я завжди намагалася не помічати, що в нього зіпсовані й запломбовані зуби. Цього одного недоліку досить, чорт забирай.
Тепер, ганьба тому, хто зле про це думає, — Кассаньяк, я говорю про нього як про приклад, — так-от, можна збожеволіти від цієї людини, навіть ніколи її не бачивши. Я також вважаю, що інші жінки, крім мене, могли б захопитися ним лише побачивши, нічого не знаючи про його розум чи життя. Сподіваюся, це комплімент, який сподобається його нащадкам!
Для мене він не небезпечний — і зараз ви побачите чому. Тому що я не вважаю його досконалим. Чоловік, який має
господарів, який діє не для себе, — такий ніколи не зможе захопити мене цілковито.
Якби він був республіканцем, то вже був би президентом — і це зовсім інша справа, але… перебуваючи з більшістю, він уже не мав би цього цікавого становища — боротися одного проти всіх, ніколи не лякатися, не стушовуватися. Тримати верх і насміхатися з інших. Та годі! Він влаштувався б так, щоб нічого не втратити, перебуваючи з більшістю, тобто на її чолі, — і меншість, замість того щоб бути пригніченою числом, як зараз, сама стала б об'єктом насмішок і різок.
Я більше не можу мати примх і закоханостей, навіть таких, як до Александра.
Що ж до справжнього кохання — я нікого не бачу. Дон Карлос занадто дурний.
[Навскоси: Я сказала все, що думаю.]