Четвер, 14 лютого 1878

Після майстерні я пішла консультуватися до панни Альберті, ворожки на картах. Вона повторила мені якнайточніше і майже слово в слово пророцтво Едмона. І весь час повторювала: «Яке надзвичайне існування, яка боротьба, яке життя, який неймовірний, позамежний, химерний характер. Я ніколи нічого подібного не бачила!»
Я показала їй листа від Кассаньяка, ретельно загорнутого, щоб вона торкнулася ним карт і сказала мені... вона сказала дурниці. Цей чоловік нібито закоханий у мене і думає про шлюб зі мною, але цього не станеться. Станеться інше — буде той пан, якого описав Едмон.
— Ви навіжена і буйна.
Від цих двох слів мені стає шалено весело, і я повертаюся, вибухаючи сміхом. Застаємо Блана, потім Берту.
Я пообіцяла принести сьогодні ввечері мандоліну до майстерні — отже, о восьмій збираюся виходити. Берта і Діна приходять зі мною, і Блан теж — несе інструмент до карети.
Ми мали залишити його в «Італьєн». Але що сталося! Опинившись у тримісному фіакрі, стиснуті, розтрясені, розхитані, а навпроти нас Блан обіймає мандоліну, — ми кричимо так, що лякаємо поліціянтів — і хтось, може, я, вигукує: «А якщо до Пополя!»
Блан, якому тільки того й треба і якого я, зрештою, можу підбити на що завгодно, наказує кучерові їхати на вулицю Булонь, 10-bis. Пів на девʼяту, коли ми приїжджаємо, і вже майже девʼята. Блан, трохи схвильований, каже нам:
— Він вдома, світло горить, але Поль о такій порі буде не один...
— Блане, куди ви нас ведете!
— Ми все розкажемо мамі!
— Спокійно, спокійно, я подивлюся.
— Ми забиваємося в глибину карети — ідіть швидше.
Чорт забирай, мені трохи ніяково.
Ось Ось початок, як мені розповів Блан Камердинер каже, що пан когось чекає.
— Доповістіть про пана Блана.
— Вибачте, що турбую, але тут дві маленькі росіянки і маленька англійка, яких ви знаєте, — вони конче хочуть побачити ваше помешкання.
— Та вони божевільні!
Мушу сказати, що за обідом ми вдавали, ніби нічого не знаємо про це помешкання.
— Блане, я когось чекаю.
— Лише дві хвилини, не більше. навскоси Той самий камердинер, який увечері «пʼяти жінок» стояв у буфетній перед столом, де лежали два заряджені пістолети. І коли Кассаньяк, увійшовши, запитав, що це означає, він відповів, що це дивно і ніколи не знаєш, що може трапитися.
Ми входимо — все ще з мандоліною, але замість вітальні ноги несуть мене до кухні, де я натикаюся на камердинера і куховарку, від яких тікаю у вітальню, де ховаюся за Бертою, потім за фіранками. Серед нових серйозних брошур, газет, дурниць Поль походжає в синіх із червоним штанах і жакеті та замшевих черевиках... Але Боже мій, які в нього чарівні ноги. Нещодавно я була майже у розпачі, кажучи собі, що навіть якщо мені пощастить знайти чоловіка моєї мрії, у нього будуть ноги з випнутим пальцем і мозолями! Я цинічна, але по правді це жахливо: ноги Кассаньяка дивовижні, і я б поклялася, що вони такі ж охайні, як мої.
Уявіть, яке враження справила на нас його синьо-червона фланель! Я заявляю, що він дуже гарний, потім — що це йому зовсім не личить, а далі ми трохи шумимо, влаштовуємо якісь дрібні плутанини... Угорка могла зʼявитися кожної хвилини. Пополь нервував, і пробувши в цьому чарівному місці пʼять хвилин, ми пішли. Тільки на вулиці Вівʼєнн, 36, Блан ледве висмикнув свою руку з мандоліною, але відліпити нас від карети було неможливо — і аптекар, що бачить мене три рази на день, спостерігав цю сцену.
Нарешті нам вдається відірватися одне від одного, і три грації входять до майстерні з фурором. Робота переривається, приходить Жюліан, я влаштовуюся на високому табуреті — і концерт починається. На мандоліні я можу зіграти все, що завгодно. Потім співаю. Там були кілька учениць, що ввечері не працюють, — прийшли спеціально послухати мене.
Я розважалася, і зрештою так пристали до Жюліана, щоб він показав ескіз, який зробив з нас, доки я грала, що він вимкнув газ, за ним погнались, він побіг — і все це закінчилося лише о пів на одинадцяту.
Після чого (досить незадоволена собою), коли Берта пішла, я обговорюю сьогоднішній візит, а мами і Діна діляться зі мною думкою, яка мені вже спадала.
Що Блан закоханий у мене. Оскільки я цього зовсім не бажаю, не боюся помилитися. До того ж у моєму становищі це було б природним. Джирофла і Ґалула — це Ґалула стає тим, ким мав би стати інший. На жаль!
Окрім сміху і черевиків, якби я виражала свої думки з характерною для мене брутальністю, я б сказала: як я нетерпляче чекаю, коли вийду заміж, щоб стати коханкою пана де Кассаньяка. Жахливо, чи не так? Не так жахливо, як здається. З іншим чоловіком це було б ганебно, огидно і трагічно. Але Кассаньяк такий дотепний, такий веселий, такий чарівний, з ним так невимушено, що це здалося б... розвагою... цілком природною. Завтра, мабуть, мені буде бридко від цих нісенітниць.
Альберті сказала, що за шість тижнів не матиму того, на що чекаю: медалі. Зате запевнила, що вийду заміж у двадцять, як і казав Едмон.
У листопаді мені виповнилося девʼятнадцять. Рахуйте. Фі!.. Дивний підрахунок... Ні, ні, я б так не вчинила (кажу це, бо боюся, що Бог розгнівається на мене).
Я трохи збентежена цим вторгненням. Він справедливо вирішить, що ініціаторкою була я. Але я згладжую цю... неприємну річ, неприємну тому, що я... маю вигляд... ніби шукаю його, — словом, помʼякшую це тим, що не піду наступної суботи в Оперу.
І, заспокоєна, іду спати. Зауважу попутно, що Блан — вживаючи вираз «Ле Пеї» щодо одного ренегата-імперіаліста — Блан, кажу я, лиже чоботи Кассаньяку. Бачачи, як ми з ним фамільярничаємо, він нервував, ніби велика людина була зі скла і могла розбитися. Гаразд, моя дорога, без дурниць — в суботу без Опери, без запрошень, до майстерні, до майстерні, до майстерні. Не бійтеся нехтувати людьми — не знехтуєте, та й зробили вже досить. Працюйте, дурепо, працюйте.

Примітки

Tireuse de cartes (фр.) — ворожка, що ворожить на гральних картах або таро. ↩
«Жирофле-Жирофла» (1874) — комічна оперета Шарля Лекока про сестер-близнючок Жирофле і Жирофлу. У щоденнику «Жирофла» — також прізвисько, яке Марі дала Емілю дʼОдіффре (030/1875-03-27: «Girofla ou Terffidua, comme on voudra»; 034/1875-06-15: «Girofla et Giroflé»), а Ґалюла — приятель Одіффре (глосарій GALULA). ↩
Le Pays — бонапартистський щоденник, редактором якого Поль де Кассаньяк був з 1866 р. ↩