Середа, 13 лютого 1878

З малюнком не ладиться, і мені здається, що зі мною станеться якесь лихо. Ніби я зробила щось погане і боюся наслідків, чи якась образа — мені себе жаль, але я ніби боюся.
Берта приходить під час обіду — вона перехопила листа від супутника, в якому він призначає якійсь дамі побачення на завтра. Він зраджує, вона шпигує за ним, каже йому, як їй здається, жорстокі речі, а він із них сміється; він грає з нею — і вона або справді дурна, або вдає дурну перед нами?
Я знала, що щось трапиться... Навалилися великі грошові клопоти, а мої мами вміють лише кричати і говорити непотрібне — старі докори, що зводять мене з розуму.
Мама сама робить себе нещасною. Є одне, чого я прошу, благаю, наказую їй не робити. Не прибирати мої речі, не мити мій посуд, не наводити лад у моїх кімнатах. Що б я не казала — вона робить це з впертістю, схожою на хворобу. Якби ви знали, як це виводить з себе і як це збільшує мої нетерплячість і різкість у словах — а їх і так не треба підсилювати.
Думаю, вона мене дуже любить, і я її дуже люблю — але ми не можемо пробути разом і двох хвилин, щоб не довести одна одну до сліз.
Ніщо так не доводить до нестями, як щохвилинні докори; чиниш погано, але якщо тобі вбивають це в голову, мов коваль молотом, безперестанку, без упину — чиниш ще гірше, а я від цього зовсім скаженію, задихаюся і тікаю, кинувши якесь гарненьке прокляття.
Або ж, коли хочуть бути розважливими, говорять мені щось, звертаючись до Діни, або взагалі... Словом, разом ми добряче мучимо одна одну, а нарізно сумували б.
Хочу від усього відмовитися заради малювання. Треба це памʼятати — ось у чому життя. Так я здобуду незалежність — і тоді прийде те, чому судилося прийти. Тому найкращий спосіб насолодитися товариством Пополя — не запрошувати його, а навпаки, не приймати і йти малювати; що більше жертв я принесу, то швидше все піде на лад.
Все буде добре, все буде добре, аристократів на ліхтар.
Повертаючись із майстерні, я зайшла до Бойдів. Пані Бойд і її старша дочка вишивають гобелен. Берта переоділася і пішла до нас разом з Йорк. Повертаюся — їх і не бачили.

Примітки

Революційна пісня 1790 року «Ça ira»; її найвідоміша версія продовжується словами «les aristocrates à la lanterne!» (аристократів — на ліхтар). ↩