Понеділок, 28 січня 1878 р.

Що ж до учорашнього вечора!.. Нас п'ятеро. Діна в чорному оксамиті, рукави з чорного мережива, чорне волосся, мантилья і напівмаска. Берта, Йорк і мадам де Дайан — у чорному, шовк, мереживо, чорний гагат, маски. Я — у сукні з Капітолію, довжелезній, прикрашеній срібним мереживом, корсаж за зразком тітчиного, куди я вклала чотири великих рушники. Чорне волосся, чорні рукавички, маска, тюль і величезна мантилья з шантильського мережива, чорні ажурні вишиті панчохи, маленькі туфельки з чорного атласу зі срібним мереживом.
Одразу ж Діна говорить своїм природним голосом. Фу! Нас впізнали миттєво, звісно. Але він удає, ніби не впізнав нас, і ми цим скористалися — не ніяковіємо й розмовляємо, як заміжні жінки. Якби хтось описав цей вечір, вийшов би дивний і чарівний спогад. Були відтінки, відблиски і речі цілком відчутні... Боже мій, так! Наші ніжки і... на жаль! ноги до самої литки. Страшно розповідати, але Поль такий... поважний!
Ми самі їх показали...
Але от чого я не розумію — так це Бойдів, яких на балі Опери щипали, чіпали, цілували... і при цьому, розповідаючи про все вчора (в неділю) перед обідом, вони ще й танцювали канкан...
Наш Поль, бо він називає нас своїми п'ятьма і своїми дорогими
жінками, — отже, наш Поль здебільшого плазував на колінах або сидів на килимі в наших ніг... вони були чарівні... тільки з того вечора мені весь час хочеться говорити дурниці; була мить, коли я сміялася і смішила Кассаньяка, але запевняю вас — я не розуміла ні того, що кажу, ні того, що він мені казав; проте думаю, це мало бути щось смішне. Того першого вечора він здавався таким нудним — цього ж виглядав чарівним. Скажу вам: щоб чоловік у подібній ситуації не був ні скованим, ні непристойним і при цьому веселив — для цього треба бути і мати цілу купу всього.
Берта жартувала й веселила, мадам Йорк, яку приймали за Берту, удавала послушницю; де Дайан тримала мову аж доки ми трохи не освоїлися.
За чаєм ми дозволяємо собі найбільше — я розважалася, мов навіжена, від того, що можна говорити все, а Кассаньяк, безперечно, веселився з цих дитячих витівок... досить непристойних. Прошу шампанського й докурюю половину чудової сигари.
Який чарівний дім у цього турка, що віддав перевагу моїй ніжці. Ми засновуємо щомісячний чай, умовляємося не знімати маски. Колонель Діна, Жорж Берта, Йорк-послушниця і де Дайан, котра чорт знає чому хотіла назватися Колет, — вона сказала нам, поправляючи маскарадний костюм, що заради мене йде до людини, яку ненавидить, а повернулася звідти в захваті. Діна, гарно складена й дуже гарна в масці, позувала на спокусницю — від чого Кассаньяк вимовляв найсмішніші речі; ми дали йому волю розігрувати всі свої ефекти в'ялих квіток і підошов чобіт, щоправда на виправдання він розповів нам, що має цілу книжку під назвою «Жінки, яких не отримали». З цієї книжки він читає нам одну сторінку — про п'ятдесятирічну жінку, котра замість «так» завела цілу промову, протягом якої молодий бонапартист устиг заспокоїтися і якомога ввічливіше вибачився, що налякав її.
Кассаньяк уміє говорити про нісенітниці так ніжно й з такою увагою, повагою і зухвалістю, що починаєш вірити: ці інтонації надихнуті тобою одною, — тоді як, на жаль, вони є плодом довгого досвіду й глибокого вивчення. Та природних задатків я не заперечую — без них таких людей було б набагато більше.
Яка чарівна спальня у цього турка, котрий взяв мене вбік і промовив тим голосом, який ви знаєте, — таких немає двох, голос тягучий і водночас чарівний: «Я рідко помиляюся, ти знаєш, — так от, ти єдина, кого я хотів би
бачити» — і пізніше:
— Якби мені довелося вибирати — я б вибрав тебе, — або, сходячи з тієї чудесної кімнати (адже це перша чоловіча кімната, яку я бачу, і вона ані похмура, ані жіночна).
— Дай мені руку.
— Ти помиляєшся, я не колонель.
— Все одно дай.