Четвер, 24 січня 1878 р.

Під час перерв я й далі переводжу папір і нарешті спромагаюся скласти такого листа, який попри всі муки все ж здається спонтанним і вдалим.
— Прошу вибачення за те, що через недоречні витівки змусила вас бути зі мною нетактовним перед усіма цими дамами. Я поводилася, знаю, непристойно, як пʼятирічна дитина, — що в моєму віці не дуже приємно, — але мені було б прикро, якби ви вважали мене невихованою божевільною, хоча я зробила для цього все можливе.
До побачення — і без образ.
Не думайте погано про вашу сестру, якій дуже соромно за свою поведінку. І за вашу теж.
Марі Башкирцева
Мені прикро, що я червонію, коли чую імʼя Кассаньяка. Говорю про нього всяке погане й насміхаюся, коли його називають молодим, чи гарним, чи кажуть про нього ще щось хороше.
Лягла я близько пʼятої, встала сьогодні вранці за чверть до восьмої. Але мені байдуже. Якщо Кассаньяк розсердиться — попрошу пробачення, із боягузтва, бо я не винна... Можливо, і винна. Він ніяковів через мої витівки перед Бойдами й боявся, що подумають, ніби я закохана в нього, і всілякі дурниці. Значить, я справді божевільна?
Та що ж я зробила?
Якби Кассаньяк не прибрав свого урочистого вигляду, я б трималася краще.
Власне кажучи, запевняю вас, що нічого не памʼятаю, крім чогось неприємного — не скажеш точно чого саме.
І потім... знаєте, Кассаньяк... пʼянить — він бʼє в голову. Це добре відомо.
О, яка ж я була навіжена й безглузда вчора. І так завжди. Я завжди щось псую.
Та що ж я зробила?
Не знаю, але мені трохи соромно.
Великий Кассаньяк тільки й казав: «навіжена, навіжена, я вам кажу — вона такою народилася і такою й помре». Я кинула його шведські сірники на підлогу, кажучи, що це гидота. Його угорська жінка — шведка.
Він ніяковів за мене перед Бойдами.
Коли він садовив нас у карету без капелюха, у вечірньому костюмі й білій краватці, на вулиці вже почали збиратися люди. «Тентамарові» досить було б надрукувати якийсь жарт.
Справді, він був бездоганно ввічливий і вже ставав любʼязним, коли я зʼїхала з розуму, — і під час мого нападу намагався помʼякшити мої дурниці. Знаєте, що Пополь — серйозна людина і що він таки дещо значить... зрештою. Тільки оскільки він не сухий, не педант, не буркотун — його вважають божевільним, і накрохмалені ідіоти насміхаються з нього, коли наважуються. Я беру участь у конкурсі й у маскараді того самого тижня, а Пополя вітають усі праві просто в Палаті; пан Руер, якого він так ображав цього літа, — навіть він бив у долоні. І того самого дня він відповідає пʼятьом жінкам.
Якби ми не були такими дурними, ми б учора так повеселилися.
Через цього клятого мулата я вчора була крижана зі своїми кавалерами. Це була помилка — саме так відштовхують людей.
Повертаюся до Пополя, якого вчора шокувала... треба трохи стежити за собою... принаймні перед жінками. Інакше нічого не вийде, і пройде непоміченим те, як Пополь іде за окропом на кухню, Пополь подає рушник, Пополь допомагає мені залізти на меблі... Бідолаха, певно, думає, що я справді навіжена, — я це знаю, я цього боюся.

Примітки

«Le Tintamarre» — паризький сатиричний тижневик; друкував плітки й скандали з вищого світу. ↩
Ежен Руер (1814–1884) — провідний міністр Другої імперії, згодом голова бонапартистської партії; влітку 1877 р. Кассаньяк нападав на нього в газеті Le Pays. ↩