Середа, 23 січня 1878 р.

Принц де Бурбон приніс показати мені свій живопис.
На щастя, є ательє. З ательє я нічого не боюся.
Увечері Блан обідає у нас. Я дуже гарна — більш ніж будь-коли — і чарівно вдягнена, бо сьогодні ввечері ми йдемо на англійський вечір із пані Йорк і Бертою. Думаю, цих дам цікавить дещо більше, ніж танці; було двоє кавалерів; Берта трохи закохана. Мене це не стосується і мене це дратує.
Але скажімо спочатку, що ми пішли на пошту на вулиці Люксембург забрати такого листа, адресованого 1,2,3,4,5.
— Мої дорогі пʼять жінок, є справді лист для вас у
Мадлен, ви призначаєте вашу таємничу зустріч на завтра, в середу. Домовилися. Не потрібно повторювати, що ви перебуваєте під захистом мого слова дворянина.
Я відпущу всю прислугу і відчиню сам.
Ваш шанобливий.
Поль.
Як бачимо — цього разу він упізнав.
А тепер — лист, що ми надіслали йому сьогодні тим самим почерком, що два попередні, і, отже, відмінним від останнього — того, адресованого 1,2,3,4,5.
— Ви стали скромнішим — чи це означає, що ви злякалися або принаймні відчуваєте якусь тривогу?
Дякуємо за чесні припущення; попри Ніні й Пополя — заспокойтеся щодо нашої честі — честі шляхетних жінок не менше, ніж жінок милих: обіцяємо щадити вашу слушну вразливість.
У вас немає ані найменшого права бути дурним, оскільки ми йдемо до вас розважатися. Тому постараємося говорити якомога менше. Що ж до дотепності... в ногах?
Додайте до чаю праліне від Сіродена, скибочки апельсинів у глазурі і цукерки від Буасьє — для однієї з нас, — у неділю з восьмої до девʼятої вечора. Якщо день і час вам не підходять — змініть їх, ми завжди вільні.
Вкладкаannotation de Marie sur la copie de la lettre
[Примітка: Зберігати гробову мовчанку, впізнавши нас, не має нічого спільного з вашим вихованням — ви це говорите, щоб переконати, що впізнали, і прикидаєтеся великодушним. Невже ви вважаєте себе настільки всюдисущим, що не знайдеться пʼятьох — лише пʼятьох жінок, незнайомих вам.]
Бойди приходять за нами о десятій замість девʼятої. Як я кипіла цю годину!!
Кажу ж вам, я гарна: ми всі четверо в білому, у білих масках.
Двері таємниче відчиняються; Кассаньяк стоїть біля дверей. Ми входимо, сідаємо на диван; він знімає з нас пальта і дуже ввічливо каже, що вже відчаявся дочекатися нас, — потім показує нам квитки до опери:
— Ось, пані, що я вам обіцяв; тепер можете зняти маски.
Він зупиняється і довго дивиться на нас. Тоді всі четверо починають сміятися і знімають маски. Я в цьому і не сумнівалася.
— Але, пане, ми запозичили ідею пʼяти жінок.
— Але це були ви.
— Зовсім ні — тільки останній лист; але ж ви відповідали іншим? Ось до чого призводить те, що ви розповідаєте нам свої таємниці.
— Я їм нічого не відповідав (брехун!)
— Добре, інакше ми, мабуть, зустрілися б.
З цієї миті все пропало. Я стаю ідіоткою, залишаючись гарною. Він показує нам свій будинок, який закрутив мені голову, — знаєте, оселя якогось Жозефа Бальсамо, серцеїда, пронизана політикою, відданостями, усілякими чудесними й чарівними речами. Проста розкіш, портрети Наполеонів і тисяча речей — усіх цікавих, стриманих, загадкових і кумедних... Зброя, ще щось — уже й не памʼятаю що.
Бойди, які поспішали зустріти своїх англійців (що приїхали набагато пізніше за нас), стають прісними. У Діни болить голова; щодо мене — я поводжуся безглуздо, і ви зараз це побачите. Я стрибаю на ліжко Кассаньяка, вмиваю обличчя в найбільшому з трьох величезних тазів, кажу дурниці, які ані смішні, ані кумедні. Одне слово — справжній провал. А на завершення перевертаю все срібло зі всіх скриньок, і Кассаньяк каже мені цього не робити, бо його слуги подумають, що він приймав кокоток. Я страшенно обурена, більше не розмовляю з ним і, виходячи, влаштовую йому сцену, під час якої він називає мене своєю дитиною, заспокоює, запевняє, що я не маю рації, і нарешті каже, що якщо я піду сердитою, він більше ніколи не прийде до нас, — і тут я кажу йому: «Я вас прощаю»? Він відповідає: «Не потрібно прощати».
Розстаємося непогано.
Це та ідіотка Берта втягла мене в це — навіщо потрібен був цей другий тур — хіба не достатньо було пʼяти невідомих жінок?!
Цей огр зі своїми поблажливими манерами, як у Бальсамо, з цим мʼяким і спокійним тоном, з цими імператорами. Він сприймає себе всерйоз, честю клянуся! Він повівся зі мною грубо, бо вирішив, мабуть, що в суботу начебто трохи залицявся до мене. Ідіот!
Приїжджаю на англійський вечір і нестерпно нудьгую попри багатьох кавалерів, серед яких кількох знаю; користуюся певним успіхом, але вони майже всі англійці. Пʼятеро запросили мене на котильйон.
Це Йорк мене розсердила. Чорт знає чому — коли ми вже виходили з цнотливого й чистого помешкання Пополя, вона раптом сказала, що вона як заміжня жінка нічим не ризикує, але якщо хтось дізнається, що ми там були, — ми пропали. Це було дуже невчасно і дуже безглуздо.
Весь вечір і цілу годину вдома я була дуже схвильована й говорила собі, що ательє — хороша річ як... притулок.
Отже, я не можу залишатися спокійною! Це мені так набридло!
Я щойно написала тридцять шість чернеток листа.

Примітки

Жозеф Бальсамо — персонаж однойменного роману Александра Дюма (1846–48), альтер-его графа Каліостро; авантюрист і чарівник. Марі порівнює з ним пристрасного Кассаньяка. ↩