Субота, 3 листопада 1877

Пан Робер-Флері вже встиг виправити роботи всіх, коли я прийшла. Я показала йому свої малюнки і заховалася позаду чи під його табуреткою, як завжди. Та мені довелося вийти звідти — він наговорив мені стільки приємного.
— Контури ще, безперечно, наївні, але це дивовижно гнучко і правдиво. Оце рух справді дуже вдалий. Тепер вам, безперечно, бракує досвіду, але у вас є все те, чого не навчишся, розумієте? Все те, чого не навчишся. Чого у вас немає — [Зачорнені слова: навчишся, і ви] навчитесь. Так… це дивовижно, і якщо тільки захочете працювати, ви робитимете чудові речі — це я вам гарантую.
— І я теж, пане.
Після обіду прийшли Шеппі й Брезло: одна писала мій портрет, інша малювала. О четвертій з'явився вчитель гри на арфі, а відразу після нього — вгадайте хто… мій великий брат.
Не знаючи, як упоратись із цим усім, я ще якусь мить позувала для своїх художниць, грала на арфі і розмовляла з Полем де Кассаньяком.
Мама повернулася відразу ж — то було підкріплення, — але я ніяк не могла позбутися арфіста. Він не хотів іти і далі показував мені арфу, вигукуючи, як у нього заведено: мужності! Панно, м-му-жн-ності!
Я була в костюмі для майстерні, тобто: блуза з чорної альпаки, мідна пряжка на поясі, чудова талія, чорна оксамитова шапочка. Сорочечка… жабо й манжети — одне слово, à la Schiller.
Поль знайшов у мені безліч античних схожостей — між іншим, з молодим Рафаелем через зачіску.
Загалом усе пройшло якнайкраще.
Не скажу нічого нового, зауваживши, що Кассаньяк урочистий, правда ж?
Отже, ми їдемо на відкриття Театру-Італєн з «Поліуто» — опера, яку я не обожнюю, але яка сьогодні мені сподобалася. Давно не чула італійської музики… «Поліуто» — то не зовсім вона, але завдяки їй я терпляче витримала вечір. Ескортом один лише капітан фрегата — вбого.
Дуже довга спідниця з файлю, корсаж із загостреним ліфом — усе біле. Шия і руки оголені, так само білі. Волосся на голові. Жодної набряклості на обличчі, навпаки — така пристойна, якою тільки можу бути.
Ферран із Неаполя дивився на мене в лорнет так само, як… у Неаполі. Я плутала його з де Роза чи ще кимось — байдуже, дуже мило з його боку так дивитися на мене.
На виході був якийсь молодий росіянин, якого я, можна сказати, підкорила… Він давно бачить мене в Парижі, але зрідка.
Блан вечеряв у нас, і ми багато жартували про «Театр-Італєн», про Італію і все таке. А потім він мало не відвів мене вбік і сказав:
— Знаєте, жарти вбік, — рідко кого так дивляться, як дивилися на вас сьогодні ввечері. Це вам не Італія, і якби тут чинили так, як там, це вважалося б дуже дивним; те, що відбулося сьогодні ввечері, — це все, що можна дозволити собі в Парижі.
— Невже!
— Запевняю вас, це успіх…
— Та невже.
— І паризький до того ж.
— То виходить… дуже добре?
— [Зачорнене слово; Але] звичайно, це успіх… інший, ніж в Італії.
— О, як я рада!
— Не подасте мені галантину?
Але ж скільки друзів у мене тепер! Маркуар, Блан, Кассаньяк, де Перр'єр. Блан дозволяє собі щодо Кассаньяка відвертість цілком… природну.
Друга година ночі, насолоджуюся своєю неділею. Час від часу перериваю цю історичну хроніку, щоб роздивитись анатомічний атлас і малюнки екорше, куплені сьогодні. Кассаньяк пообіцяв бути до моїх послуг, якщо його коли-небудь здеруть.
Блан сказав, що на нас дивилися тому, що ми були єдиними пристойними жінками.

Примітки

У стилі портретів Шиллера — романтичний образ художника з жабо й манжетами.
Théâtre-Italien — паризький оперний театр, де давали вистави італійською мовою.
Файль — ребристий шовк; дорогоцінна тканина для вечірнього вбрання.
Корсаж à pointe — ліф із загостреним передом, що спускається нижче талії; модний фасон 1870-х.
Екорше (фр. écorché) — анатомічне зображення тіла без шкіри, обов'язкова навчальна вправа для мистецьких студій.