Понеділок, 29 жовтня 1877

Від командора надійшла така записка:
Панно,
З великим задоволенням прийду до вас сьогодні о шостій годині. Ведмідь дуже вишуканий.
Ваш відданий Маркуар.
Отже, сьогодні ввечері в нас: він, «трійця» пані Дубельт і де Перрʼєр — на обід. А ввечері — Васконселлос і Зурло. Довго розмовляла з де Перрʼєром; він каже, що я — «маля». Мені подобається, коли мене так кличуть. Обличчя в мене дитяче — і до того ж не дурне. Після обіду генеральша та Валітський сіли грати, і за наказом першої Александріна забрала Маркуара й навʼязала йому пікет — втім, думаю, він від цього анітрохи не постраждав.
Одне слово, я залишилася із Зурло й Васконселлосом на руках. Обидва косоокі. Я виконала свій обовʼязок щодо їхніх чарівних облич і весь час шукала притулку біля дуелянта — добряка, дуже худого.
За вечерею, коли дами пішли, у мене відбулася велика розмова начистоту зі Швейцарцем... До речі, я представила йому баронесу як «молоду арфістку». Отже, щосили вдаючи «маля», я всілася, і Маркуар — зовсім поруч із моїм кріслом, я ж спиралася на спинку, що нас розділяла. Упродовж вечері напівсловами, жартами про Сорренто, значущими поглядами та натяками, яких я не розуміла, Маркуар виявив бажання докладно поговорити на цю серйозну тему.
— Я вас про це розпитаю, — сказала я зі сміхом.
І справді — розпитувала я, і він розпитував мене. Не розумію, чому йому так хотілося, щоб я реабілітувалася.
Я почала з Сорренто; він знав про це не менше за мене, але з «прикрасами», вигаданими Меліссано. Прикраси я відкинула — і розповіла майже всю правду, так само опустивши своє зворушення й насміхаючись із того, що завдало мені стільки болю. І казала: «Хіба це не огидно, хіба це не соромно! Я нічого тоді не розуміла! Ні, ви не можете цього зрозуміти! Але я — ледве з яйця, із материнського гнізда... одне слово... я не могла собі нічого уявити. Але цього не розуміли, звичайно. Я діяла, нічого не розуміючи, а люди могли казати, що я вечорами гуляла в садку...»
— Ви плачете? — запитав він, напівсміючись.
— Я плакала, — відповіла я серйозно.
— О! справді.
— Так! Я тоді нічого не розуміла. Знаєте, лише тепер я збагнула стільки всього!..
Я розповіла йому про свої здогади — що про мене могли думати.
— Ваш Олександр — негідник! — вигукнула я, і, оскільки це було сильно сказано, я розповіла йому все, відповідаючи на те, що він розповідав мені, — майже все, все на свою користь, але з такою наївністю й правдивістю, що не зможу описати цю майстерну, справді вправну захисну промову. Часом я вагалася, чи не збрехати — бо ненавиджу брехню, — і ці мої вагання здавалися ваганнями зовсім іншої природи. Він може здогадатися, що саме я вигадала для Розалі. Він був задоволений.
Він був стурбований — мої здогади були слушними, але він запевняв, що з Лардерелем все було без наслідків. Я подбала про те, щоб підготувати його до всього: до Канчело, до Монако, до маскараду, до нашої розмови, до листів і до моєї останньої відповіді щодо правопису — до всього, причому так майстерно, що вийшла з цього чиста й непорочна, як ангел... Я сама дивуюся й шкодую, що не можу це записати. Дуже цікаво.
Йому дуже, ну просто дуже хотілося дізнатися все до кінця; я вдавала, що відкриваюся поступово, а насправді просувалася обережно, бо він міг сприйняти це погано. Він розповів мені все про Флоренцію, де говорили, ніби він мій наречений.
— Знаєте, його мати, сестра і всі тільки й розпитували про вас — і чи не було б це гарним шлюбом для Олександра... графиня так цього хотіла, знаєте. Дівчина чарівна і все таке. І на «Skating» теж, і скрізь. Памʼятаєте, як вони на вас дивилися...
— О! так, і я на них теж дивилася дуже. Пані де Мірафіоре така чарівна.
— Того вечора вони були саме через це, і хтось постійно мене розпитував: чи порядна Родина і чи це могло б вийти... Я відповів, що питання не в тому, а передусім треба знати, чи погодиться дівчина. Тоді мене мучили, допитуючись, що ви б сказали, і я завжди казав... чи я помилився?
— Що?!
— Що не вірю в це. Чи я помилився?
— О! ні, ні, ви правильно казали.
— Я мав рацію?
— О! так, гадаю, що так.
— То я не помилявся?
— Але ні, анітрохи. Я дуже рада, що ви це казали. Це була і є правда.
— Саме так я завжди й думав. Бо... такого не могло бути — я казав собі, що панна Башкирцева з цього сміється, це з її боку примха?..
— Так... так, звісно.
— Був момент, коли я навіть неабияк занепокоївся... саме тоді, коли він поїхав до Ніцци. Пустили чутку, що ви заручені в Неаполі, про це казали у Флоренції, але я знав, що до чого... Але коли він поїхав до Ніцци, я подумав, що справа вирішена, і тоді, пригадавши, що я вам казав... У всьому, що я говорив, я був щирий, але зрештою — це було зле. Я боявся, що ви вважатимете мене ревнивцем, сіячем розбрату... так само як і графиня, якій я завжди казав... що ні і ні.
— Тепер ви заспокоїлися?
— Так
Я нічого не змінила в тій історії, крім ось чого: Олександр якось натякнув мені на те... що якщо колись... одне слово.
— Що якщо?
— О! важко сказати.
— Ну ж бо.
— Не можу!
— Що якщо одного дня він упав би до ваших ніг?.. Я вгадав?
— Ні! Так! Не знаю, я забула.
— Отже, саме так, і ви поставили його на місце?
— Ще б пак, тобто...
І в тому ж дусі — решта.
— Казали, що ви були в нього закохані.
— Справді.
— Ви давали для цього привід.
— О! яким чином?
— Але... в Сорренто, увечері, де був Меліссано.
— О! ви маєте рацію, о! це правда! Я була така... нерозумна тоді. Хіба я мала уявлення про прогулянки з панами, про екскурсії, про пікніки! Повірите, Мосьє, були речі, які я пропустила повз вуха і зрозуміла лише тут, у Парижі. Я була дитиною або дурненькою — вже й не знаю...
— І в садку ви поставили його на місце?
— Чому, за що?
— Він вам казав, що... одне слово, «я вас обожнюю, я вас кохаю» тощо, і тоді ви з дуже холодним виглядом нібито сказали: «Ну що ж, Мосьє, якщо ви мене обожнюєте, ви знаєте, що маєте робити і до кого звертатися».
— А він?
— І він нібито розгубився...
— Ні, це неправда, цього ніколи не було.
— І це все?
— Авжеж, Мосьє.
— Ви нещирі.
— О! і це кажете мені ви!
— Ви не все кажете...
— Що ж тоді, ну ж бо, Мосьє, не мучте мене, зʼясуймо все, і швидко!
— Він насмілився... взяти вас за руку, поцілувати!..
— І що далі?..
— Поцілувати ногу — не знаю... одне слово.
— Ви бачили?
— Ні, це Меліссано.
— Отут якраз і криється зло, саме від цього я плакала, як несамовита, коли зрозуміла... Слухайте! Я була хвора... ви знаєте, яка я була; і до того ж — повторюю вам — я погано усвідомлювала, що діється. Ми прогулювалися...
Я переказала розмову, яка в мене відбулася з Олександром, змінивши деякі відтінки; Швейцарець засміявся — він сміявся з пихатості Лардереля.
— І що ж тоді?..
— А потім він поцілував мені руку — зненацька... о! знаєте, це жахливо... це соромно, це погано — я знаю! Тому я була нещасна й лютувала...
Що ж до ноги — це брехня й гидота. Я сиділа на першій мармуровій сходинці, а він — нижче... і в якийсь момент він зробив рух, ніби нахиляючись, щоб краще розгледіти носок мого черевичка, що виднівся... бо насправді, Мосьє, я не думаю, що можна наважитися на таке...
— Це заборонено?
— Та, гадаю, так...
— А зненацька?
— Він би не насмілився!
— Він насмілився...
— Так здавалося; я не хочу визнати, що він аж настільки забув про все, — руки було досить... Зачекайте, я знаю, що на людях, у салоні, це нічого не важить, у Росії це навіть звичай, але в цьому саду, та ще й зненацька... і ногу!
— Треба просити дозволу?
— Щоб поцілувати ногу? — і я засміялася.
— Так.
— Ні, не варто: наперед знаєш, що тобі відмовлять, і не наважуєшся.
— Навіть попросити?
— Відповідь знаєш наперед. Ні, Мосьє, правда ж, усе це було дуже погано...
— Та запевняю вас, що ні, це вам навіть пішло на користь...
— Так, бо я багато чого навчилася.
— Ні... а тому, що тепер знаєш, чого триматися, і якби хтось колись надумав сказати про вас хоч слово, я б закрив йому рота: «Стривайте! Я знаю цю особу краще за вас, і ось що вона зробила в такому-то й такому-то випадку».
— А все ж таки це прикро, вони всі огидні.
— Одне слово, ви сваритеся з усіма неаполітанцями, крім мене.
— З вами — ніколи, і це не може змінитися, правда ж?
— Ні, звичайно.
— О! Як жахливо, коли я про це згадую...
— На якій руці?
— На цій... я досі відчуваю його отут, на шкірі, і хотіла б його зішкребти! до крові.
— На цій? — спитав найвродливіший з усіх Маркуарів, підводячись і беручи мене за праву руку.
Я кивнула, і він поцілував передбачуване місце...
— Ах! — сказала я напівсміючись, напівсерйозно, — тепер змито!
А от коли він довго розводився про плани моєї любої матусі, моєї родини, — тоді я слухала в повному захваті.
Зараз сьома ранку, не знаю, чи я чогось не забула... Ні, нічого, хто знає. Мені хочеться спати. Цей Швейцарець, що, розворушивши стару купу попелу, викресав кілька іскор, — цей Швейцарець поганий друг Олександрові. Але цього вечора він мене потішив.
Боже! Чому він не одружився з Діною!..
навскоси
Але цей Маркуар, здається, таки цікавиться мною! 1880.

Примітки

«Командор» (фр. commandeur) — Маркуар; Марі називає його за званням командора ордена. ↩
«Ведмідь» — чорний ведмідь із гітарою на поштовому папері, на якому Марі написала Маркуарові запрошення (075.0473). ↩
«Трійця» пані Дубельт (фр. trinité) — іронічне прізвисько Марі для невіддільної компанії: пані Дубельт, баронеса та їхня супутниця. ↩
Пікет (фр. piquet) — популярна карткова гра для двох гравців, поважна світська розвага XIX ст. ↩
«Дуелянт» — один із гостей того вечора, відомий своїми дуелями; Марі не називає його на імʼя. ↩
«Швейцарець» (фр. le Suisse) — Маркуар; він швейцарець за походженням. ↩
«Ваш Олександр» (фр. votre Alexandre) — Маркуар і Марі обговорюють Лардереля; «plaidoirie» = судова захисна промова (юридичний термін, який Марі вживає свідомо). ↩
«Skating» (англ.) — модний каток для катання на роликах, місце світських зустрічей. ↩
«Розмову з Олександром» — Марі переказує Маркуарові свою розмову з Лардерелем в Сорренто, дещо прикрасивши її на свою користь. ↩