Субота, 27 жовтня 1877

Я отримала багато компліментів, як то кажуть в ательє.

Пан Робер-Флері висловив задоволений подив, сказав, що я роблю разючі успіхи і що справді маю надзвичайні здібності.

— Є й такі, що малювавши значно довше, не досягали стільки. Цей малюнок дуже гарний, — домовимося, — дуже гарний для вас. Раджу вам працювати, мадемуазель, і якщо ви працюватимете, запевняю вас, що досягнете чогось зовсім непоганого.

«Зовсім непогане» — це усталений вираз.

Гадаю, він сказав: «є й такі, що вже малювали й не досягали стільки», — але я не настільки певна, щоб записати таку лестиву фразу, — тому й звела нанівець.

Пишу короткого листа Кассаньяку — він мусить бути вже повернувся.

Я загубила Пінчіо, і бідна тварина, не знаючи куди подітися, повернулась чекати мене в ательє, де звикла мене супроводжувати. Пінчіо — маленька римська собачка, шпіц; біла, як сніг, вуха стирчать, очі й ніс — чорні, як чорнило. Я терпіти не можу маленьких кучерявих білих собачок. Пінчіо аж ніяк не кучерявий, і в нього такі разючі, такі граційні пози — зовсім як кіз на скелі, — що я ще не зустрічала людини, яка б ним не захоплювалася. Він майже такий же розумний, як Розалі обмежена. Розалі — на весіллі сестри, пішла сьогодні вранці, провівши мене.

— Як так, Розалі, — сказала їй мама, — ви залишили Мадемуазель самою в ательє?

— О, ні, мадам, Мадемуазель залишилася з Пінчіо.

Запевняю вас, вона сказала це серйозно.

Але оскільки я трохи розсіяна, я відірвала або забула свого сторожа.

Васконселлос у вітальні. Я туди не йду.

Ах! новина. Я взяла сьогодні перший урок гри на арфі. Якби я почала три роки тому... Ах! жалюгідно. Та годі!

Коли я навчуся малювати, поїду до Риму... саме ця арфа і та маленька італійка, що прийшла запропонувати себе в ательє, змушують мене знову думати про всі ці божественні речі, які бачиш тільки в Італії. Про ці суто художні насолоди, що підносять душу і можуть зробити таким щасливим і дати зовсім незвичайне, дивовижне існування.

Я обходила галереї й музеї варваром — тепер я це бачу.

Шеппі, Брезло та інші нещасні, яким ледве є що їсти, не мають змоги побачити те, що б вони зрозуміли й що пішло б їм на користь, — тоді як я, варвар, дивилася і не бачила.

Якби я почала три роки тому... принаймні!! Могла б уже поїхати туди — і як!

Та годі! Це буде за... за... трохи більш ніж за два роки. Лютий 1880 року. Це дата, яку я не знаю чому завжди ставила на своїх зошитах, коли, вчачи правопис, мріяла про славу. Треба б було призначити ближчий термін — мені було дванадцять і я хотіла одразу взятися до роботи. Але я думала й писала завжди: 1880... із... прикрасами, великими літерами, великими цифрами, тричі підкресленими... не знаю чому — 1880. І... виходить якраз по тому, що мені тепер здається.

Як я думаю про це з насолодою... маю час думати, бо щоб берегти зір, читаю майже мало і сиджу вдома мовчки із заплющеними очима.

А любов і перемоги? Ах, вони прийдуть разом із славою, потім, там, тоді.

Тим часом іду вечеряти.