Неділя, 28 жовтня 1877

Шеппі почала мій портрет. Я думала, що таких людей не буває.

Їй ніколи б не спало на думку, що близька їй людина може носити накладне волосся й пудритися. Чоловік, який не завжди говорить голу правду, — шарлатан, брехун, жахіття. Вона його зневажає.

Вчора вона й Брезло, подумавши про мій неспокій (я снідала), хотіли зразу ж принести мені Пінчіо, але Амелі-Іспанка та інші підняли крик, що вони стають моїми служницями через те, що я багата. [Замазане слово: Я дуже] розпитувала її про те, що думають про мене в ательє.

— «Вас би дуже любили, якби у вас було менше таланту», — і ще:

«— Тільки й говорять про вас, коли вас немає».

Отже, скрізь буде те саме. Я ніколи не зможу залишатися непомітною або такою, як усі! Це і лестить, і сумно.

Берта прийшла під час сеансу, а потім її сестра, пані Йорк.

Я вийшла дуже задоволена — бо була гарна. Але мене надто довго возили. Коли нема нікого особливого для зустрічі, ненавиджу довго кататися. Від цього тупієш.

Потім ми поїхали до пані генеральші Дубельт, де застали легендарну баронесу й пані Ґавіні — останню префетшу¹ Другої Імперії в Ніцці. Саме за її правління там царювали Рандуен, Суворов, Дубельт, Корсаков і таке інше. Дубельтша відома своєю добротою, і до мене вона ставиться надзвичайно тепло. Присутня я чи ні — вона змальовує мене в таких яскравих тонах, що я їй по-справжньому вдячна. Скільки є таких, що таврують мене. Ми були у вузькому колі, говорили про сукні; пані Ґавіні попросила мене встати, щоб показати свою, і пані Дубельт, поправляючи поли моєї жакетки, скрикнула — і незабаром мене оточили, ледь не обмацували, вітали. Ніхто й не підозрював, що я «цілком природна»²... Це дивовижно. Тощо.

Після цього маленького «академічного успіху» ми повернулися додому й знайшли кілька візитних карток Маркуара-Паші.³ Яка шкода! Він приходив між п'ятою і шостою, йому сказали, що приблизно о цій годині ми вдома, — і ледве не запросили на обід.

Яке нещастя теж... Якби ви знали! Ні, це дуже серйозно! Бідний Маркуар! Хто б міг подумати — ні, справді, це сумно! З ним щось трапиться, ще не знаю що, але щось надзвичайне.

Я намагаюся втішити себе думкою, що він купив їх в Отелі Друо,⁴ десь на аукціоні... дешево.

Саме панночка генеральші, панна Александріна,⁵ оцінила надіслане. Каналія в цьому розбирається. У них вдома дуже потріпали квіти й усяке інше.

Принцеса Суворова тут, але ми не побачимося. По-перше, тому що поширилися такі чутки й з'явилася така стаття в ніццькій газеті — про неї і про її симпатію до молодих дівчат, — що бачити її цілком неможливо, особливо нам. А потім вона не завжди поводилася пристойно. Це шалена жінка, яка могла б сидіти поруч із нашими великими княгинями — і яка розігрує принцесу в ігорних будинках⁶ у компанії всякої потолочі, що її заплямувала. При цьому жодного розуму. З такою красою й таким іменем вона більше платила чоловікам, ніж вони любили її саму. Це навіть незрозуміло.

Нарешті...

О! але цей бідний Маркуар... Я пишу йому кілька слів на папері із зображенням чорного ведмедя, що грає на гітарі:⁷

«Чекаємо на вас завтра в понеділок на обід о шостій годині. Будьте ошатні — молода арфістка буде».

Він одразу ж, щойно прийшов, розпитував про цю молоду музикантку.

Ви повинні знати, що Амелі без пам'яті від пана Жюліана. Це дівчина двадцяти п'яти років, яка видає себе за двадцятидворічну, фарбує волосся в рудий колір і палко любить живопис — при цьому без жодного таланту. Але чудова людина, готова прислужити всім до неможливості.

Здається, ніби вона найнята для того, щоб обслуговувати всіх і доглядати за ательє. Але ця дівчина — настільки ж фальшива, наскільки Шеппі є щирою, — це я вам кажу. І вона заздрісна. Вона тремтить, коли Жюліан або Робер-Флері звертають увагу на якусь студентку. Вона навіть заздрить мені — я ледве почала й напевне вмію менше за неї, але, на жаль, [Замазані слова: є певні] здібності.

Полька каже, що це тільки легкість. Вона й того не має. У мене легкість? Ну що ви! Пан Робер-Флері розбирається.

Зрештою, я спокійна — і розповідаю все це радше для хизування.

Я сповістила Кассаньяка про наш приїзд коротким листом, де написала, що він не повинен обмежуватися тим, щоб бути моїм братом лише на папері, що його лист мене порадував і що ми сподіваємося його побачити.