Неділя, 28 жовтня 1877

Шеппі почала мій портрет. Я думала, що таких людей не буває.

Їй ніколи б не спало на думку, що близька їй людина може носити накладне волосся й пудритися. Чоловік, який не завжди говорить голу правду, — шарлатан, брехун, жахіття. Вона його зневажає.

Вчора вона й Брезло, поміркувавши про мій неспокій (я снідала), хотіли зразу ж принести мені Пінчіо, але Амелі-Іспанка та інші підняли крик, що вони стають моїми служницями через те, що я багата. [Замазане слово: Я дуже] розпитувала її про те, що думають про мене в ательє.

— «Вас би дуже любили, якби у вас було менше таланту», — і ще:

«— Тільки й говорять про вас, коли вас немає».

Отже, скрізь буде те саме. Я ніколи не зможу залишатися непомітною або такою, як усі! Це і лестить, і сумно.

Берта прийшла під час сеансу, а потім її сестра, пані Йорк.

Я вийшла дуже задоволена — бо виглядала гарно. Але мене надто довго возили. Коли нема нікого особливого для зустрічі, ненавиджу довго кататися. Від цього тупієш.

Потім ми поїхали до пані генеральші Дубельт, де застали легендарну баронесу й пані Ґавані — останню префетшу¹ Другої Імперії в Ніцці. Саме за її правління там царювали Рандуен, Суворов, Дубельт, Корсаков і таке інше. Дубельтша відома своєю добротою, і до мене вона ставиться надзвичайно тепло. Присутня я чи ні — вона змальовує мене в таких яскравих тонах, що я їй по-справжньому вдячна. Скільки є таких, що таврують мене. Ми були у вузькому колі, говорили про сукні; пані Ґавані попросила мене встати, щоб показати свою, і пані Дубельт, поправляючи поли моєї жакетки, скрикнула — і незабаром мене оточили, ледь не обмацували, вітали. Ніхто й не підозрював, що я «цілком природна»²... Це дивовижно. Тощо.

Після цього маленького «академічного успіху» ми повернулися додому й знайшли кілька візитних карток Маркуара-Паші.³ Яка шкода! Він приходив між п'ятою і шостою, йому сказали, що приблизно о цій годині ми вдома, — і ледве не запросили на обід.

Яке нещастя теж... Якби ви знали! Ні, це дуже серйозно! Бідний Маркуар! Хто б міг подумати — ні, справді, це сумно! З ним щось трапиться, ще не знаю що, але щось надзвичайне.

Я намагаюся втішити себе думкою, що він купив їх в Отелі Друо,⁴ десь на аукціоні... дешево.

Саме панночка генеральші, мадемуазель Александріна,⁵ оцінила надіслане. Каналья в цьому розбирається. У них вдома дуже потріпали квіти й усяке інше.

Принцеса Суворова тут, але ми не побачимося. По-перше, тому що поширилися такі чутки й з'явилася така стаття в ніццькій газеті — про неї і про її симпатію до молодих дівчат, — що бачити її абсолютно неможливо, особливо нам. А потім вона не завжди поводилася пристойно. Це шалена жінка, яка могла б сидіти поруч із нашими великими княгинями — і яка розігрує принцесу в ігорних будинках⁶ у компанії всякої наволочі, що її заплямувала. При цьому жодного розуму. З такою красою й таким іменем вона більше платила чоловікам, ніж вони любили її саму. Це навіть незрозуміло.

Нарешті...

О! але цей бідний Маркуар... Я пишу йому кілька слів на папері із зображенням чорного ведмедя, що грає на гітарі:⁷

«Чекаємо на вас завтра в понеділок на обід о шостій годині. Будьте ошатні — молода арфістка буде».

Він зразу ж запитав новини про цю молоду музикантку, щойно прийшов.

Ви повинні знати, що Амелі без пам'яті від пана Жюліана. Це дівчина двадцяти п'яти років, яка видає себе за двадцятидворічну, фарбує волосся в рудий колір і палко любить живопис — при цьому без жодного таланту. Але чудова людина, готова прислужити всім до неможливості.

Здається, ніби вона найнята для того, щоб обслуговувати всіх і доглядати за ательє. Але ця дівчина — настільки ж фальшива, наскільки Шеппі є щирою, — це я вам кажу. І вона заздрісна. Вона тремтить, коли Жюліан або Робер-Флері звертають увагу на якусь студентку. Вона навіть заздрить мені — я ледве почала й напевне вмію менше за неї, але, на жаль, [Замазані слова: є певні] нахили.

Полячка каже, що це тільки легкість. Вона й того не має. Я — легкість? Ну що ви! Пан Робер-Флері розбирається.

Зрештою, я спокійна — і розповідаю все це радше для хизування.

Я сповістила Кассаньяка про наш приїзд коротким листом, де написала, що він не повинен обмежуватися тим, щоб бути моїм братом лише на папері, що його лист мене порадував і що ми сподіваємося його побачити.