Четвер, 11 жовтня 1877

Я написала Полю листа на восьми сторінках, щоб спонукати його йти воювати, а він відповідає мені на тридцяти двох сторінках, що воліє пожити в селі.

Шкода, — Імператор знав його змалку, він би пригадав його, і потім... люди, що ні на що не годяться, інколи бувають хоробрими солдатами.

Маман була у пані Дубельт лише один раз, щоб відповісти на її візит, а ця люб'язна особа прийшла сьогодні ввечері кружляти нам голову цілу годину своїм світським базіканням, новинами й усіма тими речами, що коштували мені стільки сліз і які я хотіла забути. Я не хотіла б виходити з мого спокою, осягнутого такими бурями і такими муками. Я більше не вірю в себе, зовні — я боязка і навіть нелюдимка. Я боюся повторення минулого.

Хоч як кажи собі, що нема сенсу жалкувати про минуле, — щохвилини думаєш: Як би все було добре, якби я вчилася вже три роки (раніше в мене були інші заняття, які не давали мені достатньо свободи для малювання), — тепер я вже була б великою художницею і могла б... і так далі.

Пан Жюліан сказав прибиральниці ательє, що Шеппі і я подаємо найбільші надії.

Чи знаєте ви, хто такий Шеппі? Шеппі — це швейцарка. Ну і мова! Отже, пан Жюліан додав, що я можу стати великою художницею.

Я дізналася це від Розалі.

Якщо пані Дубельт така мила з вдячності до своєї сестри пані Кондарефф — чудово; але якщо вона думає позичати — це огидно... Не в принципі, але просто тому, що в нас немає грошей.

Такий холод, я застудилася, але пробачаю все це — аби малювати.

А малювати — для чого?

Для... всього, через що я плачу від початку світу! Для всього, чого мені бракувало і чого бракує! Щоб досягти успіху — завдяки таланту, завдяки... завдяки всьому, чому завгодно, — але досягти! Якби в мене було все це — може, я б нічого не робила.