П'ятниця, 12 жовтня 1877

— Знаєте, пане, — сказала я Жюліану, — я цілком зневірена. Одна дама казала мені ще вчора, що мені не варто займатися, бо в мене немає жодного таланту.

— Вона так сказала, та дама?

— Та ще й серйозно.

— Що ж, ви можете їй сказати, що якщо через три місяці — три місяці, це не так довго, — якщо через три місяці ви не напишете її портрет анфас, у три чверті або в профіль, як вона забажає, — і портрет непоганий, розумієте? — схожий і непоганий!.. Що ж! — вона побачить. Три місяці, і якщо я кажу це тут, щоб усі ці дами могли мене чути, — то тому, що я говорю не щось надзвичайне, але певне.

Це його власні слова, сказані з тим залишком марсельського акценту, якого двадцять років Парижа не змогли зовсім стерти, — і тим краще. Я люблю південний акцент.

Маленький португалець — у салоні. Не знаю, чи варто йти. Я нічого не зможу сказати і така... зневірена з цього... боку. І ще ця негідниця Ворт мене нехтує, — так що я... роздратована.