Субота, 22 вересня 1877

Не знаю як це сталося, але, здається, мені хочеться залишитися в Парижі. Мені здається, що один рік ательє Жюліан був би гарною основою. І не слід забувати, що за нинішніх умов відлюдне життя в Римі було б тортурою, хоч як би людина була поглинена мистецтвом. Якби я ніколи там не бувала — це ще можна було б припустити, але так...
Гонсалеси прийшли.
— «Мені кортіло більше вам не писати, о Маркуар-Паша, але мені завжди треба комусь щось розповідати. Жінки часто нудні — хороші подруги вбивають вас пародіями на Севіньє. Або ж вони злі, і тоді треба дуже стежити за тим, що пишеш, — інакше тебе з'їдять, і хто зна якими запломбованими, обламаними, вставними зубами; одна думка про це — фе! Тож я бачу лише вас, молочного брата і друга дитинства. Тому й приймаю з вдячністю клятву, яку ви мені даєте. Знаєте, я теж мала їхати до Англії до своєї подруги леді Педжет, але бідолашна щойно померла,
Щойно прочитала у «Фіґаро», що принц де Мелісано вбив графа А. де Лардереї. Невже це можливо?!
У цьому світі все можливо.