П'ятниця, 21 вересня 1877

Глибока огида до самої себе. Я ненавиджу все, що зробила, сказала і написала. Я ненавиджу себе — тому що не виправдала жодної зі своїх надій. Я помилилася. Я дурна, мені бракує такту і завжди бракувало.
Вкажіть мені хоча б одне дотепне слово чи розумний вчинок з моїх. Самісінька дурість. Я вважала себе гострою на розум — я безглузда. Я вважала себе гордою — а завжди робила ницості. Я вважала себе сміливою — а я боягузлива. Я вважала, що маю талант, — і не знаю, куди я його поділа. І при цьому — претензія писати чарівні речі! Ах, мій Імператоре!
Ви, можливо, приймете за дотепність те, що я щойно сказала, — це схоже, але не те. Я вмію точно себе судити, що й справляє враження скромності та ще багато чого. Я ненавиджу себе!
Мене мучить питання крою суконь. Зимових, розумієте. Мій великий геній опускається до таких дрібниць. Ні, не варто говорити про це з таким презирством — подумають, ніби це якесь маленьке почуття ніжної гордості.
Сьогодні ввечері хустка Лардереї слугує мені серветкою для пера.
Берт мені пише.
Говорили про вибір місця проживання, і я дійшла висновку, що немає міста, яке нам підходить. До того ж мільйон забобонів; накидаємо собі виснажливі умови — якщо я зроблю те, відбудеться таке; якщо перша зустрічна людина буде та чи та — зі мною станеться або не станеться те, чого я хочу, тощо і тощо.
Найбільше мене займають мої сукні.
Доходять навіть до думки, що неаполітанське товариство налаштоване дуже прихильно і що після Неаполя можна подумати про Рим. Все це нісенітниця. Передусім треба мати постійне місце проживання.