Середа, 12 вересня 1877

Я на новому режимі: форсовані марші і товариство панянок. Мені здається, що фрейліною і протеже Імператриці була сама пані Гербель, а не її доньки. Утім, байдуже.
Ходжу весь день і весь вечір, а панянки обступають мене, ідуть попереду й позаду. [Закреслено: Вечір проходить так само.] Пані Гербель зробила серйозний візит, а її доньки приходили тричі — довелося розгорнути весь арсенал, показати всі мої фотографії.
Лотрек, що кружляє серед усього цього попри свою... подагру, запевняє, що це корисно, особливо Лісандер.
Весь Вісбаден знає, що сьогодні вранці ми (Гербелі і ми) навідали кімнату графа, який знайшов свічки в своєму ліжку, чоботи на столі, сорочку на дзеркалі і т. д. і т. д. [Три аркуші вирвано.] — як Цулейман. Схоже, Лісандер захоплена мною. Вона вдає нервову, хворобливу й дотепну різкість.
Лампи гасили, коли ми залишали прогулянку гуртом понад п'ятнадцяти осіб, що поводилися як вдома. Діфіріані — дуже маленький кавказький росіянин, з якого сміються, але який буває у Меренберг. Кажуть, Меренберг лютує на росіян, що не приходять засвідчити їй шанобу, як належній владі. Якби вона знала, до якої міри мені хочеться кинути їй виклик... бідна жінка...
У Вісбадені є лише пан де Бюлов і його друг, і обидва завжди з панною Дубельт.
Зрештою... Лотрек думає, що це корисно — я теж так думаю.
Спогад отак собі, ненароком.
Нерви перезбуджені подією очікуваною, бажаною й передбаченою. Цієї миті нічого не чекаєш, але ніщо не здивувало б. Вульгарна читальна зала, химерно освітлена переривчастими газовими ріжками — ради економії. Холодно, щоки палають, у «Фіґаро» нічого цікавого. Одна німкеня і двоє англійців мовчать. Подоба таємниці, що надає кімнаті щось від дивної принади церков, — схиляє до глибоких вражень. Двері тихо відчиняються, входить незнайомець, схожий на когось уже баченого, але красивіший. Він вітає особу, що з вами, з повагою, ніби чужою його звичній манері, — тоді як крізь це церковне освітлення або сутінок відкриваються тонке й шовкове волосся, очі — самі зіниці, сухочорні, без жодної крапки світла; дуже бліде обличчя, стомлений вигляд і майже наївні вуста.
Щось незвичне й відоме вам вас вражає. Але він носить це з такою простотою, що можна подумати, ніби рука завжди була на перев'язі. Читаєш далі — дуже схвильована і не знаючи, чи це серйозно. Він вітається, і ти усміхаєшся незграбно, губи трохи тремтять; хочеться засміятися. Щоб заспокоїтися, звертаєшся до нього, підводячи очі від пораненої руки до його очей — таких чорних, з тонким, майже глузливим, розгубленим і ніби... співчутливим поглядом — немов для сміху, але зупиненим на тобі з певною увагою і певною ніжністю.
І потім... і потім усе стає дуже негарним! Мадам стає люб'язною — і чари розвіяні!
Я ненавиджу себе за невміння зв'язувати... Як у живописі — тони добрі, але це мозаїка! Злюся на себе за нездатність описати вам таким, яким я його бачу, це лагідне й прекрасне, як вечір, обличчя...
Герцог Гамільтонський і навіть Одіфре можуть бути красиві як день.
Антонеллі красивий як ніч.
Але цей красивий як вечір — крізь ніжні тіні якого його й треба бачити.