Субота, 1 вересня 1877

Щоранку до полудня, до першої години я блукаю лісом, мріючи над якоюсь з добрих книг про старовину й уявляючи собі дурниці. Доріфор Одоакр і Лардереї були дивно переплутані в пригоді Канчелло та облозі Равенни.
Чи казала я, що графиня Бенвенуті тут і часто приходить до мене? Ні корисна, ні приємна = невиносима.
Я багато часу на самоті, думаю, читаю без жодного керівника — може, це добре, але може, і погано.
Хто мені гарантує, що я не вимощена софізмами й не сповнена хибних ідей?
Ось про що судитимуть після моєї смерті!
Прощення. Пробачати. Ось слово й дієслово, що часто вживаються в цьому світі. Християнство наказує нам прощення. Що таке прощення? Це відмова від помсти або покарання. Але коли не було наміру ні мститися, ні карати — чи можна пробачити? Так і ні. Так — бо говориш це собі й іншим і поводишся так, ніби образи не існувало. Ні — бо не владний над своєю пам'яттю, і поки пам'ятаєш — не пробачив.
Провела весь день у сусідів (це нісуанський павільйон) — у будинку навпроти, де власноруч полагодила Діні туфлю з російської шкіри; потім вимила великий дерев'яний стіл, як остання покоївка, і на цьому столі
І ці нещасні, від яких мені ніякого пуття, потішалися, дивлячись, як я місю мокре борошно з закатаними рукавами й чорною оксамитовою шапочкою на голові «мов Фауст».
А потім я вдягла пальто «Робесп'єр» кольору білого каучуку й пішла з Діною дивувати тірольку, що торгує всяким дрібним крамом, попросивши в неї мертву голову Маркуара; вона не зрозуміла, я купила їй ведмедика і ми пішли.