Неділя, 26 серпня 1877

З такими черевичками, як у мене, ногам треба неодмінно дві години відпочинку на день, тобто дві години в капцях. Інакше стомлюєшся — ці високі підбори гарні, але втомлюють, особливо в цьому проклятому місці, де треба весь час ходити.
О другій годині йдемо до Курзаалу обідати або вечеряти; до нас підходять Лімени, один з учорашніх панів і пан Шемізо, й ми всі залишаємося разом.
Шемізо — нащадок якогось французького ренегата, але прийнятий скрізь. Йому здалося, що в мене рішучий вигляд, бо ноги мої стомилися, мені хотілося піти, а ніхто не звертав уваги на знаки, які я раз у раз подавала, щоб усі встали.
Лотрек не відпускає мого ліктя — ознака того, що він задоволений. Схоже, враження й справді було велике, і всі ці дами шаленіють. Німкені благали своїх німців не виявляти так відверто свого разючого захоплення: «Думайте що хочете, але не показуйте цього». Вони принижені. Лотрек, знайомий з усіма, збирає все й радо розповідає. Він дуже забавний:
— Знаєте, — каже він, коли ми проходили повз театр, — учора закрили театр.
Звісно, всі питають — чому і як.
— Та звичайно, — відповідає він, — коли вся публіка вийшла, його зачинили.
Він знає й усі новини; цього вечора увійшов зі словами:
— Ось який гарний похорон нас чекає! Фельдмаршала Врангеля — в Берліні.
— Як, він помер?
— Ні, але коли помре.
Батурін завітав до нас, а ввечері ми йдемо до його дружини, яка в глибокій жалобі за братом Бахмаковим.
Я в пальті з прогумованого сукна, у стилі Директорії. У вітальні за картами ми знаходимо принца Нассауського — в тих самих штанях, що й учора, — і принца Репніна, давнього друга дідуся ще сорок років тому. Пані Батуріна одразу ж повела нас в інший салон, промовляючи купу досить добре підібраних слів, але не думаючи нікого представляти, хоча принц ввічливо вийшов до нас назустріч і привітався, чекаючи на знайомство. Оскільки таке поводження здалося мені грубим, я одразу ж згасла, і тільки моє тіло залишилося в салоні — говорило банальності й насилу трималося, щоб не заснути. Пані Батуріна, як завжди люб'язна, запросила знову, обіцяючи чудовий вечір: «Тільки, — сказала вона, — у мене немає молодих людей для цих панн!»
— Ці панни, — відповіла мама жартуючи, — дуже серйозні, вони говорять про все й будуть дуже раді молодим людям, що вже тут.
Вона вказувала на кімнату, де грали в карти.
— Ось вам молоді люди, — додала пані моя мати, далі сміючись.
— Так, — сказала пані Батуріна, — пан Наґель (старий росіянин).
— Ні, — каже мама, — оці пани.
— Так, — повторила пані Батуріна з певною сухістю, — пан Наґель, пан Наґель.
Цікаво, чи ця стара чортиця думає, що до неї приходять заради щастя бути прийнятим.
Рада вирватися й смію сподіватися, що мене більше не примусять повертатися. У такому разі краще вже не запрошувати, як вона робила двадцять разів, не заводити дружби.
Згаслою я дуже спокійна, але дуже сподіваюся, що колись примушу за все це заплатити. [Стерто: коли?.. інакше то]