Неділя 22 липня 1877

Отже, чому я, по суті, невдоволена Неаполем? Чи хочете знати, хоча це й нерозумно? Тим, що, викликавши чимало захоплення, я нікому не вселила справжнього кохання — окрім маленького маркіза Сантасілья. Але, люба дитино, чого ж вам іще було потрібно? Нічого, — лише мимоволі й усередині можу нарікати на те, що мною захоплюються, не кохаючи, [Закреслено: поміркувавши, знаходжу, що це] але щойно доходить до того, щоб написати це, здається, що все чудово. Що може означати для вас у численному товаристві найбільше кохання однієї людини?
Відчуваю себе дуже дивно, нічого не бачу і не розумію ясно, хотіла б залишитися отупілою вдома, але оскільки за коней платять щодня, тітонька дуже бажає, щоб ними користувалися, — і щоб мене не турбували, кличучи, я їду в Ліс, до біса, не знаю куди.
Ви знаєте, що білу хустинку, яка належала Алессандро, запечатано в конверті і збережено як реліквію на той випадок, якщо я вирішу зробити з цього справжнє перше кохання.
Але є ще одна його хустинка, яку мама привезла невідомо як із Сорренто. Це батистова хустинка з облямівкою у фіолетові штрихи і літерою «Л.» в куточку. Відтоді як я грала комедії в Ніцці перед своєю домашньою публікою, я звикла ніколи не розлучатися з цією хустинкою: вона завжди зі мною, вночі кладу її під подушку, час від часу виймаю з кишені, дивлюся на неї, торкаюся її, проводжу нею по обличчю, накриваю нею голову. Коли пишу — вона на моєму столі. Коли мені нема що сказати баронесі, показую їй хустинку, і вона — причина багатьох слівець, які кидає Розалі чи я впродовж дня і за будь-якої нагоди.
Спочатку мені справді було приємно торкатися її, бо вона належала Лардереї, потім це стало лише вдаванням, а тепер це така дорога звичка, що дотик до цього шматочка батисту для мене — наче любі пестощі.
Послухайте — французи хваляться, що мають власне мистецтво живопису й співу.
Усього, що вони вміють, вони навчилися в італійців, і найбідніший, найнещасніший збирає, заощаджує і мчить до Італії! Боже, як нерозумно розповідати те, що всі знають!
Ми були у Фовеля, і коли я запитала, чи через два місяці зможу починати уроки:
— Так, відповів він, тільки треба бути обережною, а коли будете брати вчителя, візьміть італійця: італійці, хоч що б тепер казали, — найкращі вчителі у світі.
— Але, — відповіла я дуже схвильовано, — кажуть, що французький метод...
— Але, мадемуазель, французи навчаються в італійців.
То навіщо ж лишатися тут! Навіщо засліплюватися кількома гордовитими фразами, які кидають декілька французів, що нічого в цьому не тямлять, як-от баронеса та її чоловік!
Навіщо тупіти в Парижі, коли можу жити там!
А Виставка? До Виставки можна приїхати!
Ну, без зайвих тонкощів між нами... а чоловік? Вибір титулів і статків тут більший, усе, що багате й велике, приїжджає до Парижа. Так, без сумніву, але рідко кохають у цьому місті, де стільки дівчат і стільки одружених жінок. Міркуймо жорстко.
В Італії частіше вселяєш комусь кохання — раптово, в театрі, випадково. Італія створена спеціально для цього.
Адже лише чоловік може витягти мене звідси!
Хотіла б померти — так мене дратують усі ці роздуми, комбінації і т. д. і т. д.
Будьмо фаталістом!