Середа 18 липня 1877

Де Ґонсалес, батько й син, яких ми вже кілька разів зустрічали, кинулися зі свого купе до нашого ландо, так що довелося зупинитися просто посеред Єлисейських полів, і ці два аргентинці висловили нам свої вкрай перебільшені й, можливо, найщиріші почуття, вигукуючи, що шукали нас в усіх готелях, де ми зазвичай зупинялися.
Але перед тим я ходила до Бойдів, тобто засвідчити свою шану пані Бойд.
Небога пана де Мертенса, дівчина, яка виставлялася в останньому Салоні, обідала тут, і коли пансіонери перейшли до вітальні (суміжної з нашою), я виразно почула голос тітки, яка казала у відповідь, певно, на якусь французьку похвальбу:
— Але, мадемуазель, навіщо ж тоді французьких художників посилають до Рима?
викреслено[Пʼять рядків закреслено]
Примітка упорядниківnote of the Cercle edition’s editors on the manuscript
[Аркуш вирвано]
Почувши це, я впала в справжній розпач і розплакалася. А що тітка раз у раз повторювала слова Рим та Італія, мені було так боляче, що довелося послати когось попросити її більше про це не говорити.
Вам це здається вигадкою чи примхою, але, присягаюся, це дуже серйозно і цілковита правда.
Саме тільки це слово — Італія! — змушує мене здригатися й тремтіти так, як ніколи не змушувало жодне імʼя, жодна присутність.
О! Коли ж я туди поїду!
Я майже шкодую, що мені болить. Мені було б дуже прикро, якби подумали, що я пишу всі ці ох! і ах! з манірності.
Не знаю чому, але мені уявляється, що мені не вірять, і тоді я запевняю, присягаюся, а це не лише неприємно, а й досить безглуздо.
Річ у тім, бачите, що я хочу змінитися, хочу писати дуже просто, і боюся, що, порівнюючи це з моєю колишньою екзальтованістю, люди вже не зрозуміють, що я хочу сказати. Але послухайте: ще з Неаполя, тобто з моєї подорожі до Росії, я вже намагалася виправитися, і, здається, виходить трохи краще. Я хочу казати все цілком природно, і якщо додаю якийсь образ, не думайте, що це для прикраси, о ні! — це просто для того, щоб якомога точніше передати плутанину моїх думок.
Мене так дратує, що я не можу написати кількох слів, від яких би плакали! А мені так хочеться, щоб інші відчули те, що відчуваю я! Я плачу і пишу, що я плачу, але не цього я хотіла б, я хотіла б розповісти все це... зворушити, зрештою!..
Це прийде, а приходить воно лише саме собою; шукати цього не треба.
Ні, послухайте, я нещасна!
Колись, щоб розповісти про найменше хвилювання, я вживала найгучніші слова... Ах! насправді я просто нуджуся! Я ж не француженка!
Ні, продовжмо терпляче; здається, я сказала все, так, отже, тепер твердо встановлено, що мої колишні перебільшення більше не повторяться.
Мадемуазель де Мертенс, гортаючи мій альбом, досить довго затрималася на фотографії пана де Лардереля і спитала, чиє це гарне, таке цікаве обличчя.
— Це такий собі панок із Флоренції, — сказала я.
— Дуже гарне обличчя, — підхопила вона, — тонке, розумне й шляхетне.
Водночас я згадала, з якими помилками писали багато великих людей, і серед інших маршал де Рішельє, і дійшла навіть до того, що моя прощальна записка видалася мені не такою різкою, як я думала, і, головне, не такою дотепною. В усякому разі, мої найдорожчі, кращої за тих обставин годі було й знайти, тож я й далі в захваті від нашого листування — як від першої, так і від другої його частини.
Я дуже сувора до пана де Лардереля і ретельно та справедливо зважую його права на те, щоб я остаточно визнала його джентльменом — якщо не досконалим, то принаймні ексцентричним, божевільним і чарівним.
Я ніколи всерйоз не сумнівалася в його чеснотах, але з часом усе стирається, і я охоче знаходжу підтвердження того, що знала давно; а що я часто казала про нього: це шибеник, такий собі голодранець, боягуз, жалюгідний хлопчисько, — то я дуже рада знову бачити риси, за які я його так називала, у чоловіків, про яких кажуть, що вони цілком шикарні й вельми світські, як сказала б Розалі.