Неділя 15 липня 1877

Вчора я знову взялася малювати, мою подорожню майстерню встановлено.
Вчора ми розмовляли з тіткою про Маркуара і Діну. Не знаю, чи розповідала я вам про це дивне залицяння. Маркуар і далі бував у нас, але з Діною став зовсім холодним, ледве-ледве ввічливим. Це, на нашу з мамою думку, через те, що вона поводилася з ним вкрай нерозумно. То дозволяла цілувати себе в руку в кожному зручному куточку, то кокетувала з усіма цими молодими людьми і не озивалася до нього й словом. Такі витівки іноді й вдаються, але вкрай рідко — з серйозними, практичними, швейцарськими чоловіками, що мають шлюбні наміри.
Гадаю, вони таки в нього були — інакше його поведінка була б надто зухвалою. Він не говорив солодких слів, але поводився як чесна людина, яка кохає молоду дівчину і не приховує своїх намірів. Діна поводилася неналежно — ви легко уявите, що виходить, коли від природи важкувата людина намагається вдавати з себе пташку. В усякому разі, це для нас усіх велике розчарування, і мама дуже дорікала Діні.
Я щойно повернулася з Мадлен, куди ходила з баронесою подивитися на модниць. Але щодо цього мене обдурили.
На мені була біла бавовняна сукня, підперезана єгипетською тасьмою. Білі шкіряні туфлі. Соломʼяний капелюх із шарфом із білого крепу та букетиком конвалій. Велика біла парасолька — зовсім гладенька, дуже плоска. Простіше бути неможливо.
Щоб повернутися до Маркуара: навіть Олександр вважав, що той цілком захоплений. Напередодні нашого жахливого зʼясування стосунків він довго говорив зі мною про Маркуара, майже на вухо, а Скініна лукаво всміхався зі своєї ложі. І в Сорренто. Ми йшли разом увечері, повертаючись від Гамонтових. Олександр мав знуджений і розгублений вигляд, а я тремтіла від страху, що дратую його й наганяю на нього нудьгу. Діна й Маркуар випередили нас.
— За два тижні, — глузливо мовив Олександр, — пан і пані де Маркуар.
— А чому б і ні? — сказала я, дуже втішена думкою, що таке можливе. — Вони обоє чарівні. Тільки ви один не гідні...
— О! Я, — сказав він, — це не для мене...
І, щоб надати цим словам поетичності, він вимовив їх із виглядом Гамлета.
— Ще б пак, — поспішила я відповісти, — ще б пак.
Ах! Якби Діна вийшла заміж за Маркуара! Я лишилася б в Італії, і пані де Маркуар вивозила б мене у світ.
У мене є репродукція фотографії Лардереля, тож я відішлю ту, яку надіслав мені Маркуар.
Мені так нудно, що хочеться померти. Мені так нудно, що ніщо на світі, здається, не може мене розважити, зацікавити. Я нічого не бажаю, нічого не хочу! Ні, одного я б таки дуже хотіла — не соромитися того, що зовсім отупію. Одним словом, мати змогу нічого не робити, ні про що не думати, жити, як рослина, і не мати за це докорів сумління.
Блан провів вечір у нас. Ми розмовляли. Мені добряче остогидли власні розмови відтоді, як я прочитала, що пише пані де Сталь про те, як іноземці наслідують французький дотеп. Якщо її послухати, то лишається тільки сховатися в [Один рядок закреслено] свою нору й ніколи не наважуватися зіткнутися з величним французьким генієм.
Читання, малювання, музика — а все одно нудьга, нудьга, нудьга! Окрім цих занять і розваг, потрібне щось живе, а я нуджуся. Я нуджуся не тому, що я вже велика дівчина на виданні, ні; ви надто добре про мене думаєте, щоб у це повірити. Я нуджуся тому, що все моє життя пішло шкереберть і що я нуджуся!
Париж мене вбиває! Це кавʼярня, добре доглянутий готель, базар. Що ж, треба сподіватися, що із зимою, з Оперою, Булонським лісом і навчанням я до нього звикну.
Я нікого не знаю!
Берта поїхала до Бретані з невісткою і братом.
Мені навіть не хочеться писати Маркуарові.