Субота, 16 червня 1877

Кляті читачі, чи чуєте ви наближення чогось цікавого? Чуєте чи ні — знайте: у вчорашньому переодяганні я й вирушила, тобто принцеса Зеретель вирушила до Монако зі своєю кузиною пані Кондаревою. Принцеса трохи тремтіла, входячи до цієї гральні, — тим більше що там були Лоренті, Даніс, дʼАспремон та інші. Коли принцеса, пані Кондарева, Башкирцева і Романова їхали у фіакрі до казино, їм назустріч промчав інший фіакр — із Лардерелем і Торлонією.
Я вже була готова розпинатися «про цю дивну пригоду» — про південний присмерк, світлячків, появу, розчарування тощо. Поява принцеси не справила іншого враження, крім нового обличчя й елегантної, можливо... вітряної жінки. Кузина мало говорила й, здавалося, показувала їй залу як господиня. Немеков вклонився пані Кондаревій, пані Булдакова теж — і всі постійні відвідувачі. Потім у неї спитали, хто я така. Пані Кондарева сказала, що це її кузина, принцеса Зеретель. (У неї є кузина з таким імʼям.)
— Вона черкешенка? — спитав Немеков.
— Ні, народилася Базілевська, вийшла заміж на Кавказі, звідти й приїхала.
— І вона грає?
— Ще ні.
— О, у вас вона матиме добру наставницю. Дуже гарна жінка.
Те саме й з іншими: пані Булдакова підійшла сказати, що її переслідує якийсь чоловік, вражений красою принцеси. У всьому цьому на маму боляче було дивитися. Підійшовши до «тридцять та сорок», ці дами впізнали навпроти себе Олександра — надзвичайно нервового, — який глянув на принцесу як на нову відвідувачку й повернувся до гри. Але з доном Клементе було інакше. Він підняв голову і — хоч погляд був швидким — нещасна принцеса подумала, що її впізнали, і не без підстав! Відразу ж проклятий Жид пішов сказати своєму другові, який жваво підвівся, підійшов до принцеси, оглянув її і, мабуть, переконавшись, повернувся грати.
Поганий початок. Принцеса взялася грати й виставлятися якнайкраще, сподіваючись узяти зухвалістю, коли почула, як Лардерель, Торлонія і пані Башкирцева говорять про разючу схожість. Бідна жінка — мама — мала такий скутий і переляканий вигляд, що вже цього самого вистачило б, щоб розвіяти всі сумніви.
Торлонія запевняв, що кілька подушок — дрібниця і що немає нічого простішого, ніж зробити фігуру повнішою.
Нещасна принцеса хотіла одного — знову побачити Олександра, як у день його відʼїзду до Відня. Позавчора його так їй очорнили, що сьогодні він здався їй чудовим — та й узагалі таким, яким він завжди був. Але те, що Жид її розкрив, псувало задоволення й наганяло страх. Цей чоловік — мій ворог, Бог знає чому. Олександр сказав мамі, що той тільки й робить, що наговорює на нас і нас ненавидить. Як дивно! Нехай би не приходив, не знався б — гаразд, як багато хто інший. Але він постійно мною переймається, опиняється, немов навмисно, там, де я, розповідає про мене мерзоти. Це незбагненно — хіба що він від мене сам не свій; я не боюся так говорити, бо нема чим пишатися: він не залицяється до мене, аж ніяк не лестить моєму самолюбству.
Кажу так, бо це єдине ймовірне пояснення цієї стійкої ненависті. А сьогодні ввечері — хто мене впізнав? Ніхто, клянуся — ніхто. Ніхто, крім Жида, — як йому це в голову прийшло? Отже, він думає про мене. Я була цілком інша; якби ні — ті, хто бачить мене щодня, запідозрили б.
Обожнюю бути ось так інкогніто. Чудово, так, але й чортівськи небезпечно. Скажете, що заради Олександра я кидаюся у вогонь. Я б і сама сказала — якби не робила майже того самого заради інших або й просто так. Кузина грала, а принцеса дивилася на Лардереля — завжди з тим самим спокійним і повним задоволенням, із тим самим тихим вдоволенням, що й у Неаполі, і з тим самим почуттям, ніби дивилася на власне відображення в день краси. Приїхали о десятій, останній потяг відправлявся о пів на дванадцяту — отже, принцеса провела у всіх на очах, в освітленій залі, з піднятою головою і стиснутими губами, півтори години. Лардерель вже був на платформі — ішов швидко з парасолею на плечі, мов з рушницею, і крок у крок за ним, на незмінній відстані, ішов Серафен. Я вже не памʼятаю, у якій пантомімі, у якому балеті, у якому водевілі бачила подібну погоню — або то була карикатура: Мілорд і його слуга. Зрештою Мілорд і його слуга розлучилися лише тоді, коли пані Башкирцева захопила Мілорда і мало не побігла з ним по платформі, здивувавши всіх постійних відвідувачів, які нічогісінько не розуміли в цьому безумстві або в цьому коханні до нового птаха.
Думаю, вони все ще сперечалися про принцесу; до того ж я попросила вдома переповісти мені все до краплі. Його представили тітці, яка суворо і поважно сказала, що він її не знає, — ось чому він дозволяє собі такі припущення...
О, якби не Жид! Ви добре знаєте, як все вийшло з Біховцем! Ах, Жиде мого серррця... він мусить встрявати в усе.
— Гаразд, — сказав Лардерель, — щоб довести мені, що це не вона, запросіть мене у той самий вагон.
Мама запросила його з великою охотою. Принцеса, її кузина і пані Кондарева вже вмостилися, коли пані Башкирцева прийшла просити два місця — їх одразу ж надали.
У будь-якому разі залишалося лише сміливо підставитися — якщо й був спосіб збити зі сліду, то саме цей.
навскоси
Але цьому Лардерелю мало б лестити, що заради нього роблять такі речі.
— Принцесо, пані Кондарева, — сказала пані Башкирцева, — дозвольте представити вам пана графа де Лардереля.
Обидві дами вклонилися. Пані Башкирцева хотіла стати між принцесою і графом, але обоє зробили такий рух, що вона залишила їх разом. Принцеса — з незворушною самовпевненістю, граф — як чоловік, що прийшов із цікавою справою. Він вдавався до всіляких хитрощів, щоб вона себе виказала: підводив розмову до неаполітанських епізодів, заплутував, забував імена, — але принцеса здивувалася лише один раз: коли він сказав, що панни рибалили в Сорренто самі. Вона обурилася. Вона також спитала, хто такий Серафен, імʼя якого так часто звучало.
— Це мій секретар, мадам.
— Це його слуга! — сказала пані Башкирцева.
— Мій особистий секретар, — наполіг Лардерель. І одразу: «Ось хто знає правопис».
Як він попросив вогню в пані Башкирцевої — так і принцеса попросила в нього.
Він дивився пильно, а принцеса не ховалась анітрохи.
Приїхавши до Ніцци, компанія розійшлась із звичайними любʼязностями, але оскільки хтось переслідував пані Кондареву і її кузину, вони зробили тридцять шість гаків різними вулицями, лякаючись найменшого фіакра, — тим часом пані Башкирцева та Романова забрали з собою Олександра.
Принцеса повернулась мов навіжена — вже наполовину роздягнена по дорозі, бо їй треба було приймати інших із вікна.
навскоси
Олександр каже, що воліє телеграф, а не пошту, бо службовці виправляють орфографічні помилки.
на полях
(Прохання раз і назавжди — вимовляти і друкувати повні імена).
На щастя, вони затрималися на пʼять хвилин — і я вже без гриму, в білому, стояла у вікні, коли мама і тітка підʼїхали з Мілордом і його слугою на козлах.
— Ще не спиш! — гукнула тітка.
— Ще ні, — відповіла я, — ви забрали ключі, я не пила чаю, ви знаєте, що це... хто з вами? Це ти, Валіцький?
— Це граф де Лардерель, — сказала мама.
— Без нісенітниць, прошу...
— Це я, панно, добривечір, — сказав Олександр, вклоняючись, — ще у дворі, так само як і я ще у вікні!
— Не може бути!
— Та звісно, це я.
— Як це так сталося?
Коли я зійшла вниз, він уже був у курильній і просив ту знамениту карикатуру, про яку йому писали. Утім, він був пʼяний — я це помітила ще у вагоні.
Загалом ні про що особливого не говорили, але між нами було кілька натяків — наче щоб позабавитись спогадом про дуже приємні речі.
Але цей маскарад, ця дрібна брехня, ця нескінченна інтрига заплутали мені голову, і я вже не знаю, що кажу.
Увесь час у вагоні він говорив так, ніби я підказувала йому слова, — щоб змусити пані Кондареву повірити в історію про його пропозицію, мою відмову тощо.
Все це мене скомпрометує. З Лардерелем я тільки так і роблю, і — що дивно — я ні в чому себе не картаю і ні за що не каюся. Він мені здається настільки частиною мене, одним із своїх, що я б довірила йому все на світі, певна, що знайду в ньому захист і допомогу. Дивно, чи не правда?
Він сам напросився на сніданок завтра, скаржачись на тиранію Торлонії, що невідступно стежить за ним, не даючи йому приходити сюди. Мама, здається, від нього без розуму, і ми сміємося з цього відкрито.
Я десять разів просила переповісти все, чого не чула, і мені [...]

Примітки

«Tripot» — гральний будинок; зневажлива назва казино. ↩
Trente et quarante (тридцять та сорок) — карткова гра в казино. ↩
«Проклятий жид» — антисемітський епітет Марі для дона Клементе, що відображає забобони епохи. ↩
«Проклятий Жид» — це дон Клементе Торлонія, супутник Лардереля. Торлонії були католицькою римською родиною, банкірами Папської держави, нащадками Маріно Торлонії, купця з Оверні, який оселився в Римі 1750 року; євреями вони не були. Марі й далі так його називає (075/1877-10-02). ↩