Середа, 23 травня 1877

Як і щодня, о шостій годині сходишся, малюючи, співаючи, читаючи, музикуючи, а о шостій ідеш на Skating, де сьогодні ввечері неймовірна публіка: спершу ми з Ґотьє, потім родина Віж'є, д'Озак, Шаблікін (старий брудний багатій, який приймає гостей) і Еміль на хвилинку, та ще двоє незнайомців, не рахуючи службовців і дітей учителя. Оскільки цей бідолашний щоденник прочитають лише по моїй смерті, мушу сказати, хто така Віж'є — це славетна співачка Софі Крювеллі, одружена з віконтом Віж'є. Їй п'ятдесят років, і вже щонайменше п'ятнадцять років вона хоче видати себе за молоду дівчину. Канарково-жовте волосся й такі капелюшки та сукні, що ті, хто бачить її вперше, зчиняють лемент і півнячі крики. Анекдотам про неї немає кінця. Недавно її сукня тріснула, і все було видно, запевняють навіть, що довелося приносити лопати, щоб запхати назад вміст ліфа тощо; нещодавно ввечері Лоренті спитав її, чому вона не сідає.
— Бо боюся луснути, — відповіла вона.
— Тоді попередьте мене, будь ласка, віконтесо, бо я можу дістати чимось в око.
Вона була чудова й, якби вдягалася як належить, була б іще дуже вродлива. Постать у неї, певно, була як моя, але тепер немає нічого надзвичайнішого, ніж бачити її на Skating, тож коли я помічаю, як вона наближається здалеку, я зупиняюся, і ми боїмося одна одної, мов два паротяги на одній колії... я порівнюю себе з доброю віконтесою, бо, як і вона, боюся ризикнути сама; сьогодні ввечері я наважилася, а вона наслідувала мене, бовтаючись, мов цуценя, яке хочуть утопити. Ця вічна тема для жартів знов нас із Ґотьє розсмішила.
Я, можливо, [Зачорнені слова: трохи] вільна, але втішна, цю манеру, яка мені пасує, я перейняла в Італії, бо вона п'янить мене, забавляє і цілком мені природна.
Одіффре привітався здалеку, узимку він бачив гірше, але саме влітку це відчуття незручності опановує мене.
— Одіффре не злий, — каже Барнола, — а ось Саетоне грубіян! Я сам чув, як він не давав Одіффре прийти провідати вас у театрі; я сам бачив!
Ах! любий Андріо, мене це майже не дивує, я ж так із вас глузувала, а тітка тільки те й робила, що розповідала вам про сміховинність, злість, бридкість панянок Лакруа, старша з яких саме тепер є вашою ніжною половиною.
Цей добрий Рікардо лишився до дванадцятої, а також Ане, дідусів окуліст.
Близько одинадцятої прийшли до мене, передпокій вражає своїм червоним атласом, помпейськими розписами й червоною лампою, ти наче в дивній багряній імлі; мені подобається бачити враження, яке це справляє на людей уперше. Ане — молодик двадцяти восьми років, пристойний і вродливий, як кажуть; як лікар, що приходить двічі на день, він уже трохи свій у домі, тож, увійшовши, він став навколішки й спитав, чи це ми в каплиці, чи в маленькому пеклі.
— Я й не знав, що це таке, коли ввійшов, — каже він, — цей червоний колір, це світло, потім ця небесна блакить, чекаєш, що спершу з'являться чорти, а потім янголи, і ти геть приголомшений, розчавлений.
Саме такого ефекту я й прагнула. Ми розмовляли до пів на другу, бесіди перемежовувалися співом Барноли, пожвавлювалися моїми вибриками й супроводжувалися піанісимо мандоліни, мов у драмах ніццького Французького театру. Ане обмінювався поглядами з пані Кондаревою, що їх одразу ж пояснював, кидаючи нам такі глузливі, що інша б це помітила.
[На полях: Згодом я виявила, що між ними існувала зворушлива близькість, така зворушлива, що вони, можливо, зблизилися трохи занадто впритул.]
І ось таке моє тутешнє життя, а доведеться зруйнувати всі ці... облаштування, перевозити меблі й витрачатися... не занепадаймо духом, так треба.
Не дивуйтеся, це відповідь Маркуарові:
Ви мимохідь сказали мені повідомляти вам наші новини, тож я подаю їх насправді. Бо я обожнюю писати й не легко позбавляю когось своєї каліграфії. Ми почуваємося добре, і дощу вже немає, тож Діна не тішить себе качечками, а сидить біля мого дідуся в camera obscura, що дуже розважає, коли тобі обридло світло; не знаю, чи це її випадок, що ж до мене, то я проводжу там по дві години на день і вважаю це дуже гарним. Ви, що маєте стільки смаку, шкода, що ви не бачите моєї комірчини: передпокій багряний і доволі добре може зображати чистилище, потім моя кімната, що так-сяк являє небо, і нарешті кімната Помпадур, яка не може не являти землю! Саме в землі чи на землі, як вам завгодно, я щойно завершила Меліссано, але зробила його так ліворуч (бо серце ж зліва, ясна річ), що правий бік зовсім порожній, і це дуже бридко. Утім, ви зможете цьому зарадити, надіславши мені добру фотографію вашого друга Алессандро, з якої я зможу зробити парний портрет до цього любого князя, що отримає в такий спосіб несподіванку й подвійний дарунок.
Що ж до розваг, маємо Skating і морські купання, є практичні люди, які кажуть, що в цю пору це те саме. Знаєте, я недавно купила річ, за яку ви б дорого заплатили, — це коробка для рукавичок XIV століття (це щоб його розлютити). До речі, щодо старожитностей: юна арфістка ніколи вам не призначалася, ми просто розраховували на ваше дружнє втручання, щоб написати до Відня. Та як же їй, бідолашному створінню, боротися з лютими нащадками Арпада!
Кому віддали медаль? І все ж не чиніть насильства над комітетом тиру, добродію, це чудовий заклад.
Де ви назбирали ті славнозвісні фрази на мій рахунок? Вони втішні, хоча, зрештою, могли б сказати й гірше.
Чи знали ви такого собі Одіффре і як? тощо, тощо.
Я попросила була його сказати мені, що про мене говорять, і він пише мені:
Я нарешті назбирав де-не-де кілька фраз про вас. Усі сходяться на тому, що ви маєте безліч шарму, шику.
Я відповідаю йому на це, що: я була така бридка, що здригаюся, лиш про це подумавши, у Ніцці я повернула собі свій колишній вигляд, я кажу це не тому, що ви не можете перевірити, а тому, що це правда, в Італії мене ніколи не бачили бодай більш-менш гарною.
О! коли я думаю, що живемо лише раз і що кожна хвилина наближає нас до смерті, я божеволію!!! Я не боюся смерті, але життя таке коротке, що марнувати його — це ганьба.

Примітки

Camera obscura (лат. «темна камера») — затемнена кімната; тут — задля лікування дідусевого ока після операції.
Софі Крювеллі (1826–1907), уславлена оперна сопрано, що залишила сцену близько 1856 року, вийшовши заміж за віконта Віж'є.
Парний портрет (фр. pendant) — портрет, задуманий так, щоб висіти поряд із іншим і врівноважувати його; тут — портрет Алессандро в пару до Меліссано.
Вставне «(це щоб його розлютити)» (фр. c'est pour le faire enrager) — звернене до уявного читача жартівливе кепкування.
Арпад, легендарний засновник угорської нації. Іронічний епітет Марі для угорок у Будапешті, що змагаються за увагу Алессандро.