П'ятниця, 25 травня 1877

Мені нема чого сказати, окрім... сама не знаю чого.
Ми нареготалися, мов навіжені, на Skating, де я нарешті покаталася без жодної допомоги. Я гніваюся на себе за ці сміховинні страхи й ніколи не забуду слів Алессандро дорогою на Массу. Діна, він і Маркуар щойно влаштували шалену гонитву, тоді як я, роздратована бридким, погано зав'язаним капелюшком, надто широкою сукнею і передусім думкою, що я в найневигіднішому вигляді, відстала й страждала так, як страждають лише через подібні дрібниці. Немає нічого огиднішого за осла, коли ти не в найкращому гуморі, я почувалася мовби прив'язаною до ганебного стовпа.
— Мадемуазель Діна, — каже Лардереї, — має зовсім добру манеру триматися верхи, вона чудово сидить.
Чути таке про Діну, яка не вміє їздити верхи, тоді як я в сідлі почуваюся, мов у ліжку, і чути, як хвалять її грубий стан, надміру стягнутий казковим корсетом, що піднімає їй груди, ледь стискає живіт і робить спину, мов у манекена; у неї, звісно, гарна талія порівняно з багатьма іншими, що ж до мене, то я не хвалилася б тим, що видаюся кращою серед бридуль, але я хвалюся тим, що маю таку талію, що поряд із моєю Дінина нічого не варта. Я ніколи не затягнута, завжди гнучка й піддатлива, зберігаючи водночас певну стрункість, яка так личить юності; надзвичайно тонкий стан, неймовірні стегна, груди Венери, округлі плечі — і все це без сорому, без ексцентричних косточок, без стискання... чи то серця, чи то чогось іншого... Щоб я не перебільшувала, мов дурепа, ви можете в цьому переконатися, спитавши тих, хто бачив мене на віллі Боргезе, де я мала гарного коня, амазонку, що «вдягала мене, не змінюючи», як я казала, і капелюшок, що добре тримався. Принц Умберто, який на цьому знається, не зміг утриматися, щоб не озирнутися здригнувшись і не глянути своїми двома великими очима з таким... схваленням, що його можна було б прийняти за якогось Антонеллі. Того дня я була цілком задоволена, жоден страх, жодна турбота не позбавляли мене грації вдоволеної й спокійної жінки. Зі мною таке траплялося так рідко, але я порозумнішала після Лардереї, я зрозуміла, що в жодному разі й нізащо у світі не можна занедбувати себе.
Але я відхиляюся, я говорила про Массу, тож ви розумієте все, що я відчула при цій несправедливості... чи то при цій правді, бо я була сама не своя; але це ще було б нічого, найбільший біль, який я завжди пам'ятатиму, був тоді, коли Алессандро підійшов до мене й, напівздивований, напіврозчарований:
— Ну що ж, мадемуазель, відверто, — каже він мені, — відверто, я гадав, ви хоробріша... я гадав, ви хоробріша, — додав він іще з виглядом чемного співчуття. А я була прикута до своєї огидної верхової тварини, і мій бридкий капелюшок сповзав мені на голову...
Ось які клопоти й прикрощі залишає мені Алессандро... і вони доводять мене до люті щоразу, коли я про це думаю.
Згодом помічаєш, як спливають події, що минули непоміченими, так само як краще цінуєш картину, побачену на певній відстані. Те побачення в Акваріумі не йде мені з голови, не те щоб я каюся; я була запальна... і якби довелося робити це знову, я зробила б; мені не було соромно, я йшла навпрямки, я надто нетерпляча, щоб любити зигзаги. Але саме ця... дрібна подія все вирішила. Він був добряче настроєний проти мене, але бути настроєним проти й опинитися змушеним... заспокоювати... це різні речі.
Мені на очі трапилася судова справа, де якийсь добродій дав ляпаса матері, що будь-що хотіла взяти його за свою доньку, яка писала йому, а оскільки він не приходив на побачення, вона погналася за ним аж до залізничної станції... Ця гидота, ця ганьба підняли мені душу й так мене засоромили, що я хутко пішла геть, побачивши, що мама, яка читала газету, відчуває те саме, що і я!
Ви бачили в моєму великому пояснювальному листі те, що я палала бажанням йому сказати, так само ви дізнаєтеся, що мене мучить, якщо одного дня випаде нагода порозумітися з ним.
Багато стриманості, лагідності... ви побачите.
Але я ні про що з цього не думала, беручись за перо. Я нареготалася, мов навіжена, з Марією Леонтіївною.
До речі! Знаєте, ну, на жаль! доводиться втрачати ілюзії, у цієї дівчини є інтерес, зворушливий, чистий, прихований... але це особистий інтерес, вона закохана у Валіцького.
Це так кумедно, що я ледь вірю своїм вухам. Дівчина сповідалася мамі. Не знаю, з чого я сміялася, але всіх охопив такий напад веселощів, що в мене аж голова заболіла. Марія Леонтіївна, спокійна, мов повний місяць, аж качалася зо сміху, я спробувала скинути її в сад із балкона, але [я] згадала, що Алессандро помер три дні тому, і взялася розповідати, як мій ідол подох. Я хотіла сказати, що місячне сяйво чарівне, що я заграла йому серенаду і що у великому Парижі я вже не матиму цього спокою, цієї поезії, цих божественних насолод природою, небом.
Знаєте, що я надумала: Алессандро помре, і Гастонова жінка помре, і я вийду заміж за Гастона. Га?

Примітки

Кронпринц Італії Умберто, майбутній король Умберто I (правив 1878–1900).
«Подох» (фр. avait crevé, букв. «луснув») — грубий жаргонізм на позначення смерті. Марі вживає його тут театрально, адже Алессандро насправді не помер.