Неділя, 13 травня 1877

Як же це: ще вчора я була в готелі «Де ла Пе», Денгоф, ледь приїхавши, прийшов нас провідати, потім ми були на Каскіне, де я бачила свою родину у восьмипружинній кареті, з вороними кіньми, у зеленій ліврейній упряжі. Якщо я перейняла зачіску Бланш, то її мати вбралася так, як я, — випадково чи навмисне, але вона була в білому, а у Флоренції це не в моді. Вона мала розкішний виїзд, і я тішуся цим, наче своїм.
У неї таке лагідне, таке чудове обличчя!
А далі — моя незаконна родина... я йшла пішки з Діною, ця погань вийшла зі своєї найнятої вікторії й рушила нам назустріч, ведучи сестру за руку, мов на сцені. Цей дивний спосіб прогулюватися видає її за льє.
Ми йшли ліворуч, вони праворуч тією самою алеєю, але коли вона опинилася майже навпроти, то різко наблизилася й пройшла повз мене так близько, що наші сукні торкнулися. Я зупинилася й, нітрохи не соромлячись, навмисне оглянула її з голови до п'ят. Вона схожа на зображення Італії на двофранкових банкнотах: величезний стан, розставлені ноги, великі ступні, чудна хода й вигляд простацький, вульгарний. Вона дала себе роздивитися й одразу ж сіла в карету.
Як же це все вчора — а Ніцца сьогодні!!
Маркуар провів нас на вокзал, побувавши перед тим на наших зборах у готелі. Я витворяла дурниці, як завжди, а Маркуар забавляв мене своєю батьківською поважністю.
— Я щойно, — каже він, — отримав точні відомості про нашого юного Алессандро, певні відомості.
Я кинула незначуще «Ах!», чекаючи на продовження, бо щоб Маркуар заговорив так, він мав зустрітися з графинею чи її нотарем.
— Його справи можна буде владнати, — провадив він, — за допомогою мільйона, і йому залишиться понад двісті тисяч франків річного прибутку. Тобто з цим мільйоном його статок буде цілком звільнений від боргів. Та йдеться про те, щоб знайти цей мільйон. У нього є й інші борги, але їх владнають у родинному колі. Щойно цей мільйон знайдеться, його родина, його друзі простять йому всі дурниці, які він накоїв, його приймуть, мов блудного сина, любитимуть, ходитимуть коло нього, обожнюватимуть... Ось яка ситуація.
І цей розкішний нащадок Великого Вільгельма Телля поглядав то на одну з нас, то на другу, наче зважуючи, яке враження справила ця доволі врочиста промовка. Маркуар не кидає слів на вітер, усе, що він каже, мов прибите, як кажуть у Росії.
— Що ж, — кажу я зі своєю природною легковажністю, — що ж, сподіваюся, йому знайдуть цей бідолашний мільйон, цьому бідолашному Алессандро.
— Безперечно, — каже мама.
— Та воно ж важко, — провадить Маркуар із певним лукавством.
— Хочете, я йому позичу? — спитала я тим самим грайливим тоном. — Під п'ятдесят відсотків?
— Ні, — каже Маркуар, з яким рішуче не можна жартувати, — це не так, шукають позики... без вороття, — додав він із таким по-батьківському хитрим поглядом, що я всміхнулася, як він, і спитала:
— Чому це ви так на мене дивитеся, добродію?
— Ах! — кинула я за мить із виглядом утаємниченої, — це вже складніше.
— Розумієте, — провадив незворушний швейцарець, — у такий спосіб залишилося б понад двісті тисяч франків річного прибутку, вільного від усякого податку, усякого... відсотка.
— Ось бачте! — наївно мовила пані моя матінка, якій залежить на тріумфі Алессандро.
— Без вороття, — повторила я задля пояснення.
— О! ха!
— Знайдеться, — кажу я.
— А ви хочете? — спитала вона зі сміхом.
— Я? Це було б невдале вкладення.
Маркуар усе всміхався мені, тим більше що я замислилася, і було над чим. Хай йому Меліссано!
Мільйон ніколи не дає більш як п'ятдесят-шістдесят тисяч франків у державних облігаціях, які, на мою думку, єдині надійні. За мільйон можна купити собі найвродливішого герцога ді Меліто чи князя ді Санта-Северіна на світі, якого треба буде годувати, вдягати, вигулювати, словом, утримувати. Залишається дуже мало, зважаючи на витрати на гру, на коней, на клуби, що їх неодмінно захоче робити герцог чи князь. Можна нічого не купувати й залишитися зі своїми п'ятдесятьма тисячами франків на рік, але одного дня таки доведеться... хіба що продати, а це складніше й передусім рідше трапляється. Тоді як ось чудова справа: за мільйон звільняєш статок понад чотири мільйони і маєш на додачу чарівного хлопця з ім'ям і блискучими родинними зв'язками.
Як спекулянт, кожен мав би обурюватися, що не має потрібного мільйона.
— Зрештою, — кажу я, — цей любий Алессандро, цей... до речі, знаєте, я бачила його жінку, і вона торкнулася мене... правим боком сукні. Який чудовий монумент!
У вагоні я не могла стримати сліз...
Я знов застала тих самих Анічкових на вокзалі і, ледь діставшись дому, — Коліньйон, Біховця й красеня Альбера. Він і справді гарний.
Просто на вокзалі тітка повідомила нам дивовижну новину. Вісім днів тому дідусеві зробили операцію на оці, і операція вдалася. Рекомендують цілковитий спокій, тож саме в їдальні я витворяла, мов навіжена; мені довелося розповісти всю свою подорож за годину — партії, Короля, різноманітні розваги, усе, усе, усе! Пані Кондарева, сестра Суворової, гостює в нас уже два тижні, потоваришувавши з тіткою. Коли Ґотьє пішов, я заговорила про Сілена, про дівчинку, про Алессандро й передусім про моє захоплення ним. Я так дивуюся, що була закохана, що кричу про це на всі заставки, а втім, у такий спосіб це сприймуть за дурницю. Біховець, Валіцький і Коліньйон уже перейняли той рух ногою, що його робив Лардереї на veglione і що його Діна передала їм у всій чистоті, словом, це загальне безумство, яке я підживлюю купою доволі спокійних вибриків.
Мої покої погарнішали, кілька доданих речей надають їм початкового вигляду обжитості, я вся палаю й гарячкую від думок про облаштування, оздоби тощо, тощо; на щастя, спогад про від'їзд до Парижа мене заспокоює.
Місяць у Ніцці, щоб заощаджувати, відпочивати, про все подумати. Я скоряюся.
Ніцца гарна. Як шкода мати такий чудовий дім у цій дірі; у Флоренції чи в Неаполі це був би скарб; не кажучи вже про Рим чи Париж, де треба було б палацу.
Тітка ще не знає правди про Лардереї...
Та воно й ні до чого, мені слід було завжди тримати цей епізод при собі. Я розповіла про наш розрив, про мої сльози. Решта доволі втішна, тож перебільшень не потрібно, дивуюся лише, як усе так дивно обернулося...

Примітки

«Без вороття» (фр. à fonds perdus) — без сподівання на повернення; евфемізм для посагу чи шлюбної угоди.
Veglione (іт.) — пишний карнавальний бал-маскарад.
Маркуар — швейцарець; Марі згадує Вільгельма Телля, швейцарського національного героя, як жартівливо-героїчну шану поважності Маркуара.
«Хай йому Меліссано!» — пом'якшений лайливий зворот, у якому ім'я Меліссано підставлене замість Божого у звичному вигуку «Nom de Dieu!» («Боже мій!»).