Вівторок, 15 травня 1877

Я настільки переситилася рутиною цього ніццького життя, геть домашнього, що навіть не маю снаги кричати про це у своєму щоденнику. Це й непогано.
Барнолу я бачила лише для того, щоб вислухати його прощання, він прийшов із звичним вантажем пліток, безневинних чи й ні, новин, словом, усіх тих речей, що знову огорнули мене, мов більш чи менш солодкий аромат цього провінційного життя, цих дрібних інтересів, цих банальностей, цих пласкостей.
Барнола три роки тому провів зиму у Флоренції, я спитала його, чи знає він Мірафіоре й родину Лардереї.
— Так, — каже він, — Мірафіоре дуже добре.
— А Лардереї?
— На вигляд.
— Якого: білявого чи чорнявого?
— Чорнявого, з таким тонким обличчям.
— Ах! ха! тітонько, що я вам казала! Дякую, добродію!
— Та певно, — провадив він, — родина Лардереї відома своєю вродою...
— Ах! ха!
— Безперечно, пані, — провадив він, нічого не розуміючи в наших вигуках.
Я була в захваті.
Але яке ж тяжке враження на Skating, я вже забула всіх цих Віж'є, усіх цих росіянок...
Одіффре ввесь час пробув коло тітки, а я каталася й розмовляла з графом Лоренті, що воскрес із мертвих. Він і справді був дуже хворий.
Одіффре має вигляд збентежений, сумний, його майже шкода; я огорнула його каскадом жвавих, глузливих, дещо зневажливих фраз — я, що колись не знала, що й сказати. Його жарти видалися мені слабкими, зате шия дуже біла.
— Знаєте, пані, — сказав він тітці, — знаєте ту вежу, ту славнозвісну вежу, ну ось... ует! [sic]
Це мало бути глузливим, та вийшло лише сумним.
— Ах! так, знаємо, — кажу я, — там, здається, був гарний сад, рідкісні рослини... тераси, усе таке.
— Так, Боже мій, так.
Потім я розпитала його про Флоренцію, де він добре відомий.
— Я бачила декого з ваших друзів, — кажу я, — пана де Лардереї.
— Ах! Він усе такий самий навіжений?
— Навіжений? Я не помітила.
— Ах! отакої.
— Запевняю вас, добродію, що він остепенився, владнав свої справи і взагалі дуже... милий.
— Ах! то ви, виходить, бачили самих лише милих людей?
— Тішу себе цією думкою, саме задля цього я й мандрую, інакше ніщо б для мене не мінялося.
— Це на мою адресу, знаєте!
— Присутніх це не стосується, а втім, не приписуйте собі стільки честі.
Я розповіла Лоренті про свої хімічні досліди, щоб переконатися, чи те, що я відчувала, було коханням, майже тими самими словами, що й у цьому щоденнику... я вдаю з себе дитину, щоб могти багато чого сказати.
Щодня в нас бувають малі Анічкові, Жанна Данилова, а ще Ліза, ці діти освіжають серце. Про Алессандро й Александріну говорять так багато, що це більше, ніж я про нього думаю. Я завела цей механізм, і щомиті слух приємно лоскоче.
Якби я мала мільйон, я б уклала цю справу з нетерплячки.