Неділя, 6 травня 1877

На щастя, перегони відклали, я матиму час отримати свої сукні... а втім, навіщо? Чи то порядні люди Флоренції не схильні до вияву почуттів, чи то я бридка й нікчемна, але досі я ні на кого не справила враження як спалах кохання з першого погляду. Це все та клята «Перґола», що зачинена... а я так багато віддала б, аби досягти бодай якогось успіху в очах Лардереї. Це доволі природне бажання, гадаю.
Я бачила їх усіх на Каскіне, окрім старої графині. І ще я бачила Намару, того чоловіка із собакою, з Ніцци. Я весь час боюся, щоб ці ніццянці не наплели купу дурниць... Я в кепському гуморі... у мене немає жодного капелюшка, який би мені подобався...
Як завжди, ми вийшли з карети й пішли пішки, я та Діна; мама крок за кроком їхала позаду в кареті. У Флоренції так заведено, інакше я б не наважилася. Не знаю, хто були ті троє панів... але вони ввесь час ішли за нами, простуючи попереду, що є найпристойнішою манерою. Один із трьох — щось на кшталт Меліссано.
Діна загубила свій браслет, і ми повернулися його шукати, ну, і ці троє теж шукали або вдавали, що шукають, простуючи попереду й лише вряди-годи озираючись, а втім, їхня карета була там, і коли ми сіли у свою, вони невдовзі нас наздогнали, бо ці тварюки зачекали п'ять хвилин, щоб зберегти пристойність. Вони мали б усі зробити це з першого ж дня... якщо я та, ким звикла себе вважати. Зрештою, ці бодай побачили, де ми мешкаємо. Я не маю нічого проти такого стриманого й пристойного почту, я ненавиджу лише вульгарних переслідувачів.
Ах! яке ж тужливе це «ах»; це тому, що я геть скисла, я ні в що вже не вірю, навіть у саму себе... а оце останнє надто гнітюче... мій щоденник — суцільний смуток, з нього не буде жодної користі, його навіть ніхто не читатиме. Я перегортала кілька старих зошитів... Я нічого не вмію... Послухайте, ні! Я тільки принижую себе, безперестанку вживаючи це слово! Це безглуздо.
Що я роблю у Флоренції? Питаю вас! Ах! я сама собі огидна.
Мені нема діла до Лардереї; я навіть не маю жодного бажання знову його бачити, тож не заради нього я залишаюся. А щодо інших... це марна праця, знайомства по-іспанському не заводять, а ми замкнені дужче, ніж у в'язниці.
Тож щойно я отримаю сукні, що їх мені вислали з Парижа, ми поїдемо, побувавши на цих злощасних перегонах. Я хотіла замовити свій портрет у Ґордіджані; зробімо це... побачимо.
Чи знаєте ви, з якою метою я сюди приїхала? Чи знаєте, що то за надзвичайна річ, про яку я хотіла розповісти лише в мить виконання? Ось що це. Я хотіла викрасти доньку Лардереї. І якби я була в тому ж настрої, що тоді, я б її викрала, це було б дуже оригінально. Але тепер мені вже не хочеться, і... дитина не за містом, як я гадала, а таки при матері...
А ще карти напророчили мені клопоти з поліцією, тож я утримуюся. Знаєте що? Я більше не торкаюся карт, це отупляє й негідне розумної істоти!

Примітки

«По-іспанському» — себто залицяння через розмови біля вікна, без офіційної рекомендації.