Середа, 2 травня 1877

Мій імператоре, як же гарно тут дихається, і чорнило таке добре, що завжди хочеться писати.
Діна трохи нездужає й не виходить із кімнати, отож мені дісталося гарне місце, що дає мені змогу краще втішатися прогулянкою. Я могла б завжди мати це місце, але делікатність і чемність велять мені його поступатися.
Каскіне — це рай, я обожнюю зелень. Манія загадувати бажання ще не минула, тож, гуляючи, я загадувала їх із будь-якої нагоди; шум карети, що їхала позаду нашої, особливо мене вразив, я захотіла озирнутися: «Якщо озирнешся, така-то річ не станеться!» Мусила втриматися й не озиратися, а втім, карета невдовзі нас обігнала, і ми змогли побачити вікторію, запряжену двома гнідими кіньми, з простою й елегантною зеленою ліврейною упряжжю. Над гербом височіла графська корона, а дама, що сиділа у вікторії, видалася мені тонкою й дуже елегантною, хоч і немолодою. Фіолетова сукня з шовку й тисненого оксамиту, а на капелюшку — букетики фіалок.
Я ледь поглянула на неї, але вона мене роздивилася й усміхнулася.
— Хто ця дама? — питала мама у візника саме тієї миті, коли я думала: це, мабуть, мати Лардереї, вона на нього схожа.
— Пані де Лардереї, — відповів візник.
Чому вона так на мене подивилася і чому всміхнулася? Хіба вона мене знає? Їй, певно, описали, яка я на вигляд. А якщо вона знає, то що саме знає — першу частину чи другу?
Побачивши, як вона виходить з карети й рушає пішохідною алеєю, що ліворуч, як та для вершників — праворуч, я веліла зупинитися набагато далі й теж вийшла з мамою, щоб зустрітися з нею віч-на-віч. Вона француженка, чи знаєте ви? Вона знову мені всміхнулася, і то дуже привітно; можливо, це просто її манера.
За чверть години вона знову нас обігнала, цього разу їдучи в тому ж напрямку, що й ми, зі своєю донькою, графинею ді Мірафіоре, чарівною на вигляд дівчинкою, елегантною й граційною.
У Лардереї аристократична родина, гарне palazzo, його мати тримає відкритий дім, його сестра — невістка короля, його брат одружився із Сальвіаті, — як добре все зважити, я прощаю собі свою слабкість до нього. Цей каприз не може зачепити моєї пихи, отож він чистий і може без сорому називатися коханням і квітнути собі скільки заманеться.
Тож нарешті мені більше не треба червоніти й страждати від усіх цих дрібниць, що ранять мої тонкі почуття. Гм, я цілком задоволена своєю ріднею, незле, незле. Я кажу це мамі й Діні й сміюся зі своєї родини. Бачите, ті речі, що засмутили б іншу, мене лише забавляють.
Маркуар пише, що сьогодні ввечері збори на Skating, і нагадує, що завтра ми снідаємо в нього. Знаєте, серйозно, у Флоренції дуже модно снідати в Маркуара.
Я йду на Skating з мамою. Флорентійський Skating — це чудова кругла зала, доволі велика, з височенним куполом, елегантна, освітлена електрикою. Людей небагато, зате всі елегантні. Маркуар підкочується до нас, і я одразу помічаю свою родину — Бланш у любовній бесіді зі своїм чоловіком. Дивлячись на них сьогодні ввечері, ніколи не сказав би, що це чоловік і дружина. Радше Жізель і Бальцорано. Моя родина чарівна. Моя сестра зовсім не схожа на графиню, на заміжню даму; це дівчинка, з якою мені хотілося б пустувати, як із Жіро-Ольгою. Вона видається такою доброю, такою лагідною. Безперечно, моя родина — найкращий цвіт Флоренції. Розумієте, хай там як, це мені лестить.
Маркуар люб'язний, я й сама почуваюся люб'язною й граційною. Яке ж гарне місто Флоренція, мій імператоре.
Мені дуже хотілося б, щоб маркіз Нікколіні трішки за мною позалицявся, зовсім трішки. Хай лише дасть себе відрекомендувати, і мені цього досить. Що ж до Лардереї, то йому дуже добре там, де він є, мені досить його й відсутнього, а може, здалеку він навіть кращий.

Примітки

Palazzo (іт.) — палац, особняк італійського вельможного роду.
Марія звертається до свого щоденника як до «мого імператора» (mon empereur) — пестливо й примхливо, як до уявного читача.
Каскіне — головний міський парк Флоренції, що тягнеться вздовж Арно, славний модними пообідніми кінними прогулянками.