Вівторок, 24 квітня 1877

Я не надсилаю цієї останньої записки, я більше нічого не хочу йому писати.
Я найжалюгідніша з жінок. Ніхто не може виміряти всю глибину мого приниження! Мерзенне приниження; я вважала себе такою далекою від цих жахіть, такою чистою, такою...
Якщо він вірить у те, що написав, то що більше я писатиму, то більше він віритиме — хіба що... хіба що я зізнаюся йому, що кохала його, а це було б, а це неможливо.
У мене гарячка, і я в такому осоружному стані, що й описати його не можу; Карміньяно щойно пішов від нас.
Поїду прогулятися за місто, подихати повітрям і поміркувати... мої розпорошені думки зводять мене з розуму.
Я гадаю, я певна, що добре зробила, не надіславши цих останніх листів, першого досить. Дійти до того, щоб набридати чоловікам! Авжеж, ось найбільше приниження як у знаному світі, так і в тому, що його ще належить відкрити. Підйом на Позіліппо з його чудовими краєвидами давав мені добру поживу для роздумів. Поїхати кудись самій і поміркувати — ось найкраще, що можна зробити в такому разі. Мені бридко, о! просто-таки бридко від самої себе й від усього іншого всесвіту, тож бунтую лише поривами. Я вважала б його записку грубою й ганебною, якби вона була менш дотепною і якби не доводила мені, що мій лист дійняв його до живого.
Кілька осіб приходили довідатися про мамине здоровʼя, серед інших — найславетніший з усіх Меліссано, саме коли я виходила з екіпажа, який я звеліла закрити від самого початку Кьяї, аби менше впадати в око самотою. Ліврею впізнавали, але саму мене не дуже видно було...
Газетна вирізкаCoupure de journal napolitain (non identifié), «Notizie artistiche», avril 1877
Мистецькі новини. — Учора ввечері в приватному театрику Філармонічного товариства було представлено граціозну французьку комедію на 3 дії з водевільними куплетами Баяра і Сюважа. Комедія мала назву Le Gant et lʼéventail («Рукавичка і віяло»), і зіграли її аматори: пані княгиня ді Фонді, княгиня ді Кастельчікала, маркіза ді Кастанія, герцог ді Лавелло, маркіз Джузеппе Караччоло ді Белла та дон Джамбаттіста Боргезе. Костюми були минулого століття. Найгучніші оплески дісталися виконавиці головної ролі, пані княгині ді Фонді. Музику до куплетів написав маестро Тройзе, і її визнали надзвичайно граціозною.
Газетна вирізка, вклеєна в зошит: «Notizie artistiche», французька комедія в Società Filarmonica
Газетна вирізка, вклеєна в зошит: «Notizie artistiche», французька комедія в Società Filarmonica Mon Journal, т. 10, с. 139 (факсиміле)
Зрештою, що ж я хотіла сказати?
Ах! так, річ у тім, що Пані лежить у ліжку, тож до Клубу, а точніше до філармонічного товариства, де сьогодні грають французьку комедію, нас везе милий Гатовський. Я в сукні з дуже тонкої білої вовни, суцільнокроєній і припасованій. З декольте й короткими рукавами. Перед ліфа весь укритий зеленим листям, що спускається єдиною смугою крещендо аж донизу й обходить навколо спідницю, підбиту мереживом і безліччю пінистих дрібничок, які справляють гарне враження. Нічого на шиї, нічого на руках; зачіска Психея.
Можливо, уперше в Неаполі я була цікава й гарна — не як раніше, о! ні, але краще, ніж останнім часом.
На Діні гарне чорне вбрання.
Зала справді блискуча, а на дамах-акторках сліпучі діаманти.
Я ділила увагу між дуже потішною пʼєсою й нашими кавалерами! Ах! яка забудькуватість! Я забула вам сказати, що мала віяло з листочків із букетиком конвалій, привʼязаним до останнього листка-фасаду.
Букет і листя одразу ж розібрали на бутоньєрки для Паскароли, Кампомаріно, Караччоло й найшвейцарнішого з усіх Маркуара, який нещадно холодний до своєї пристрасті і який завжди в тих самих простих стосунках зі мною.
А гарне ось що: Паскарола після невеличкої доволі прочуленої промови про домівку, про маленьку жіночку, родинне вогнище, життя удвох несміливо спитав мене, чи не хочу я прийти прикрасити його домашнє дозвілля, бути йому подругою, супутницею, дружиною, додавши, що певен здобути цілковиту згоду силою турботи, запобігливості, любові. Оскільки прохання було загорнуте у філософські роздуми, саме на них я й відповіла, і цим воно й скінчилося. Оригінально.
Я була в чарівному гуморі й жартувала з Лардереля, якого ми мали нещастя втратити, маючи його кожні три дні, мов гарячку. Я кажу зі сміхом, що обожнюю його, і це повторюють, і його називають наш любий Олександр, не здогадуючись, що... Зрештою, я ніби кепкую з нього.
Ми поїхали, щойно скінчилася пʼєса, було б сумно лишатися серед цього товариства, де всі знайомі; чекали акторів, які мали вечеряти просто в Клубі.
Меліто представляє мені свого брата, і саме коли Кампомаріно приносив манта, герцог ді Сан-Чезаріо підійшов і сказав кілька жартів, які в такого чоловіка, як він, межують із зухвальством.
Лардерель бачив мене лише негарною! Це здіймає бурю. Я ще себе покажу.
Не робімо, як дурні, не оплакуймо минулого, якому немає ради.
Я собі ні в чому не докоряю, бо це марно, і нічого не обіцяю собі на майбутнє з тієї ж причини. Дізнаєшся, як слід було б учинити, якби той самий випадок повторився, та це ні до чого, бо ніщо не повторюється. Це як ті люди, що вдають, ніби знають жінок: ви знаєте пʼятдесят, але пʼятдесят перша інша. І це дуже природно, так само й з чоловіками. Кілька загальних рис... так, але решта! Ах! мій імператоре.
Зрештою, єдине пояснення... Акваріуму — це ревнощі.

Примітки

Позіліппо (Фр. Pausilippe) — мальовничий пагорб над Неаполітанською затокою, улюблене місце прогулянок екіпажем із панорамними краєвидами. ↩
Філармонічне товариство (Società Filarmonica) — приватний неаполітанський клуб для музичних і театральних вистав. ↩
Зачіска «Психея» — класичний грецький стиль, коли волосся зібране вгору, лишаючи шию відкритою. ↩