Понеділок, 23 квітня 1877

З цією думкою я перенесла лампу з салону до своєї кімнати; щойно вибило пʼяту; я погасила лампу й відчинила жалюзі. Розвиднялося. Ранок, що нагадав мені той, у Сорренто. Мені здавалося, ніби я чую голос Лардереля, який гукав крізь двері, що «Меліссано дуже гарний у блакитному».
Напʼявши на себе білий халат із каптуром, я вийшла на балкон; не пробула там і пʼяти хвилин, як мусила хапливо вернутися, бо Лардерель помітив мене, виходячи з фіакра. Повертається, бідолаха! Ніщо так не прикрашає мене цієї миті, як безсонна ніч.
Кьяя безлюдна, кілька робітників, босих, потім солдати; пагорб праворуч, позолочений першими променями...
«Звівши очі вгору, я побачила його плечі
«уже вбрані в проміння тієї планети
«що веде кожного прямо будь-яким шляхом!» [Данте]
Яка краса, Боже мій!
Я розбудила Розалі, і вона віднесла того славнозвісного листа, якого я перечитала десять разів зі щораз більшим захопленням. Він прочитає його в дорозі, цей піднесений волоцюга...
На Кьяї зʼявляються кінні карабінери й кози з... дзвіночками.
Розалі повертається.
— Лист у нього.
— Добре.
— Ах! панно, ах! мій імператоре, а що, як він не поїде!
— Спитаймо карти.
Карти кажуть, що він не поїде зараз.
Розалі спускається на знак консьєржа, а тоді переказує мені, що саме тоді, коли виносили валізи, пан граф мовив, не відриваючись від читання: Я не їду.
«Тож це давало мені підставу сподіватися...»
Повітря пʼянить мене, усе, що є юного, свіжого, доброго в природі, розквітає й світліє, мов цей чудовий Божий день. Я стільки підступно-невинно розповідала Розалі про муки пана графа, що й сама трохи в це вірю — і я щаслива! Це повітря, це ранок, це весна.
Жарти, які я плету зі своєю покоївкою, видаються мені чарівними поезіями. Я щаслива, бо... я щаслива, незрозуміло чому.
Ах! Неаполю, як я тебе люблю! Вілла-Реале здається святковим павільйоном, прибраним для короля, ця пальма й ці кіоски праворуч — мов театральні декорації на туманному тлі пагорбів.
Я хотіла б, щоб цей ранок тривав вічно!
Настане пообіддя, прогулянка, товариство, чорні настрої!
Я не чекаю нічого приємного, ось чому мені не хочеться рухатися вперед. Мені так добре.
Ще немає й пів на восьму.
Денгоф і лікар приходили кілька разів за день, мамі зовсім недобре, і поки інші бігають та доглядають, я малюю карикатури на Дзуніку, Порчінарі, Караччоло й Сантасілью! Полотно доволі велике, і на ньому вже дванадцять постатей, намальованих за два-три заходи...
Мені хочеться спати.
У мене вже був урок, мій сімнадцятий урок мандоліни, я бачила Меліссано та його чарівну усмішку.
Після листа я цілком заспокоїлася.
Я малювала, коли доповіли про його прихід. Так я тремтіла хіба що перед Королем Італії, та й то! Мама прийняла його у своїй кімнаті, звідки він вийшов і пішов би, не сказавши нічого, крім банальних фраз, якби я не вийшла в передпокій.
— Ну що ж, — кажу я, — ви заспокоїлися, ви більше не боїтеся, що вас силоміць одружать!
— Ах! ось воно, але прошу вас, [не] говорімо про це, я хотів відповісти на вашого листа, повного зухвальств, але моя відповідь надто зухвала...
— Дайте її.
— Ні, ні, але знаєте, ви мене ображаєте! [Одне слово викреслено]
— Ніколи не досить!
— Це все, чого я бажаю, тільки дайте мені листа.
— Попереджаю вас, що в ньому лише чотири рядки, але вони варті ваших шести сторінок.
— Дайте, я не розгніваюся.
— Правда?
— Дайте, прошу вас! А якщо це зухвало, я вам відповім.
Я спробувала видерти в нього цього листа, але тільки й того, що торкнулася його рук, які я обожнюю, як обожнюю його всього, так само як він мене зневажає.
Я була така схвильована, така зворушена, що не бачила його й опритомніла лише тоді, коли він уже пішов.
Але, гадаю, я була пристойна й холодна.
За пʼять хвилин Розалі приносить мені його записку, ось вона.
І скажіть мені, чи годжуся я на щось, крім того, щоб мене вбили!
Це все моя провина!! Цей Акваріум! Але я була божевільна від ревнощів, ах! так, божевільна, божевільна, божевільна! Ну ж бо, повторюй це слово, тремти, зітхай, задихайся у своєму безумстві! Усе скінчено, і це все моя провина!!!!
Гнів небесний; кара пекельна, невимовні тортури!!!! померти!! Я блазенська, вульгарна, осоружна! Я ненавиджу себе, я кохаю його! А він мене зневажає!
Радше будь-що на світі, ніж зневага... хоч би від кого! Перш ніж зрозуміти осоружний сенс цієї записки, я написала й надіслала ось цю, я була щаслива, я сміялася, я не зрозуміла слова побачення!
— «Виноград такий зелений, що згниває, перш ніж достигнути».
Ваша порада не зухвала, це підлота, яку, поза сумнівом, сфабрикував для якоїсь шельми актор. Але я з приємністю бачу, що ця чарівна записка написана з памʼяті й без чужої допомоги, бо в ній ще більше орфографічних помилок, ніж ницості!»
І тієї ж миті, ледь стримуючи сльози, я пишу ще одного листа:
— Я написала вам дурну відповідь, перш ніж зрозуміла сенс вашої записки.
Вірте мені, якщо хочете, присягаюся вам, що якби я розуміла, що роблю, ідучи до Акваріуму, я нітрохи не потурбувала б вас. Я волію радше приниження, ніж зневагу.
Того дня я була божевільна, божевільна до нестями, прошу у вас вибачення і прошу лише сказати мені, що ви не вірите в те, що написали.
Мені було б жахливо вперше в житті бути зневаженою й запідозреною в...
Тієї миті ввійшли Гатовські, потім Гамонтови, Фаббрікаторе; нарешті Меліссано й Порчінарі.
Щоки палають, руки крижані, і мене проймає холод...
Меліссано поводиться непристойно, я й не думаю його виправляти, він поводиться, мов мавпа, але це чоловік, і підуть плітки... Він провів Олександра, який сказав йому, що мама хвора, а потім: якщо побачиш панну Марі, скажи їй, що я сподіваюся застати її розважливішою, коли повернуся.
Ця фраза скасовує листа й заміняє його цими простими словами:
Переписаний листBillet de Marie à Larderel (non envoyé), 23 avril 1877
«Я була надто далеко від осоружного сенсу вашої записки, щоб зрозуміти його з першого разу. Шпильки набік, чи вірите ви в те, що мали необачність написати у відповідь на пояснення, необхідне й вимушене вами самим?»
О! яка ж груба його відповідь! Єдина велика розрада тут, на землі, — це сказати собі: терпіння, час угамує

Примітки

«Froc» (Фр.) — чернеча ряса або домашній халат; неформальне ранкове вбрання Марі. ↩
В оригіналі італійською: «Guardate in alto e vidi le sue spalle / Vestite già di ' raggi del pianeta / Che imena dritta altrui per ogni calle !» (Данте, «Пекло» I:16-18; Марі зберегла в записі помилки) — опис світанку на схилі пагорба. Рядки розбито на три абзаци, але це одна суцільна цитата. ↩
В оригіналі італійською: «Si chʼabene sperar mera cagione...» (Данте, «Пекло» I:41, з відхиленнями) — Марі цитує Данте, дізнавшись, що Лардерель скасував відʼїзд. ↩
В оригіналі італійською: «nebbioso» (прикметник, вставлений у французький текст) — туманний, імлистий. ↩
Алюзія на байку Лафонтена «Лис і виноград»: Марі вивертає її, аби дошкулити Лардерелю. ↩