Пʼятниця, 16 березня 1877

Я брала урок мандоліни, коли Меліссано (а не Мерізано) проходив попід вікном.
— Хто це такий?
— Це князь де Меліссано.. та з нього мало пуття… це один з тих злиденних дворян, що…
— Так… але чи приймають його в товаристві?
— О так, синьйорино, але його приймають як блазня, його завжди кличуть на обід у будь-який дім, і він буває в Піньятеллі, Мулітерно, а ще стояв на балконі Мірафіоре на карнавалі?
— Авжеж; знаю, що він приятель графа Мірафіоре… Чи правда, що графиню, дружину короля, не приймають?
— Так, бо не знають, як до неї ставитися.
— А молоду графиню, у дівоцтві де Лардерель, чи знають неаполітанські дами?
— Яку графиню? Ах! так, Лардерель, сестра того Лардереля, знаєте, що я про нього чув?
— Що?
Я зашарілася й звідси перекладатиму.
— Ну ось, — каже мій учитель, — він поранений.
— Поранений?
— Так, він бився на дуелі.
— Де?
— У Флоренції.
— Коли?
— Достеменно не знаю, я чув про це три дні тому в княгині Піньятеллі.
— Ах! Скажіть мені, прошу вас, пане, усе це дуже цікаво. Я знайома з паном де Лардерелем. То він поранений?
— Так, у руку.
— Ну ж бо, розповідайте.
— Ах! Ви з ним знайомі?
— Так, так, мене це дуже цікавить, я слухаю.
— Ось, отже, — почав чоловік, який починав витріщати на мене очі, — знаєте, він був там з однією жінкою…
— Яку він утримує… одного дня й він
— Так, так,
— Так, так.
— Але вона водночас кохала іншого.
— Ага!
— Гм… так, і ось одного дня, коли вона писала тому іншому, граф увійшов і захотів побачити листа…
— Е?
— І вона не схотіла його віддати, він удав, що виходить, а повернувшись за хвилину, знову застав її за писанням і знов зажадав листа, вона, природно, не схотіла його віддати, і позаяк його цікавість була збуджена, а сам він був роздратований, вона подала йому папір, кажучи… я віддам вам листа, але підпишіть оце для вашої доньки… виявляється, у неї була від нього донька… отож він, у нестямі від люті, підписав на триста тисяч франків для цієї дитини й узяв листа, і…
— Е?
— Увечері він пішов до театру з цим листом у кишені, і той пан, інший, підійшов і сказав йому:
— У вас є лист для мене.
— Пане, я не беруся доставляти вашу кореспонденцію.
— Ні, у вас є лист для мене… Словом, Лардерелю нічого не лишалося, як битися, і він поранений.
— О! Справді… на цьому й спинимося, це надто цікаво, мені треба це переказати, я обдумаю це сама, будьте спокійні, пане.
Я хвилини зо дві приказувала: Ах! Якби ви знали, ах! Що за історія! Ви нізащо не вгадаєте тощо, тощо, перш ніж розповісти історію. У нас стільки говорили про пана графа, що звістка справляє фурор.
— Мамо, дайте мені сто франків і вдавайте, що нічого не знаєте.
Я посилаю Розалі до Флоренції… Так, так, я хочу. Дякую і не втручайтеся в це. На все добре.
Я була у своїй кімнаті з дівчиною, коли увійшла готельна служниця.
— Отже, Розалі, — кажу я, не міняючи пози й наче продовжуючи, — ви хочете поїхати?
— Та так, панно.
— Подумати тільки — їхати до Рима, це ж далеко? То ваша сестра хвора?
— Ні, панно, але вона лише проїздом, я її два роки не бачила, і ви ж розумієте…
— Я поговорю про це з мамою, і якщо…
Надвечір увесь готель знав, що Розалі просить дводенну відпустку і що їй не хочуть її дати.
Я думала відіслати її потягом о сьомій, але вирішила почекати до вечора на «Skating», щоб дізнатися, чи це правда.
У нас побувало кілька гостей: старий герцог де Карміньяно, маркіз ді Паскарола, Алессандро Амато (відрекомендований у Фаббрікаторе) і Гамонтови. Потім ми вийшли, я все повторювала собі цю історію. Я в захваті, якщо це може уславити, мій сину, ці триста тисяч франків і ця дуель надзвичайно його прикрашають. Можна подумати, що це зроблено навмисне, як я писала на сторінці 13.
Бувають же дивні речі… шкодую, що не записала пророцтв карт, що їх розкладали пані Гамонтова і я. Слова шльондра, удар чи хвороба й лист безнастанно повторювалися. І мій суботній сон про голуба. Га? Хіба не дивно. Та я подумки стільки разів усе це повторювала, що надвечір звикла.
На диво, я лишилася в читальній залі побалакати з двома угорськими графинями й одним французом (із найкращим смаком, цей пан знайомий з Полем де Кассаньяком; це тривало до пів на девʼяту.
навскоси
Пан Шньє.
Поки я вдягалася, прийшов Альтамура, і, вдягаючись, я чула його у вітальні, наче йшлося про якесь зʼясування. Я чула слова лист, відповідальність, Лардерель, потім якесь сумʼяття, посеред якого мама дає мені листа. Ось він. [Листа немає в рукописі]
Я не йняла віри власним очам і чверть години виконувала найнезвичайніші рухи з найхарактерніших балетів, підстрибуючи, мов гумовий мʼяч, задираючи ноги, простягаючи руки, мов міми й танцівниці, душачи в обіймах Розалі, яка, не менш ошаліла, цілувала листа:
Я була зворушена.
— Біжу душі моєї, — кажу я нарешті, перечитуючи вже вдесяте, — Біжу душі моєї, я ж добре знала, що нема нікого, крім…
Я добре знала… О! Ні, я була певна, що він давно забув про моє існування, і саме тому я в невимовному захваті. Отже, я не сама говорила, думала, більше говорила, ніж думала, сміялася, жартувала, — отже, це не було марно!
Ви прочитали? То це правда, він бився. Лист невигадливий. Зла! Він поранений. Яка радість!
Ви читаєте, чи не так? Бачите цей дитячий поспіх похизуватися, цю радість вдати з себе героя… якби не було цього, він би не написав… Ні, але він би приїхав!!
Біжу душі моєї… не смійтеся з цього слова, я кажу Біжу щомиті, бувають отакі слова, що їх уподобуєш і кажеш з усякого приводу й щоб усе виразити. Нема нічого банальнішого за Бібі чи Біжу, але, повторюючи їх раз у раз, вимовляючи на певний лад, я зробила з першого, а тепер зробила з другого милі й майже серйозні імена.
Мій, Біжу душі моєї, ви й не знаєте, як ви мене потішили.
Виявляється, цей дурний Альтамура зчиняє цілу історію, ще й вельми дивну. Він говорить про цей лист так, наче це образа для нього, і якщо лист від Лардереля, він викличе його на дуель, і про дивну адресу A.T.E. via Nardones 118, і що він не хотів його приймати, і купу дивних та дурних історій.
Ще одна дуель, Біжу? Альтамура лютий, у нього їх було три, і нещодавно він шаблею розтяв супротивникові щоку й вухо. Увесь Неаполь це знає. Це огидно — через вухо, а інакше я була б рада влаштувати вам ще одну таку справу, Біжу. Це вас уславить, і вже не казатимуть, як цей ниций біржовий гравець, цей брудний Альтамура: «Лардерель не з тих чоловіків, що бʼються».
Я ж попереджала цього собачого сина, що він отримуватиме речі, адресовані отак, і що це буде для мене. І він розсипався в запевненнях своєї послужливості… Гадаю, він трохи божевільний.
Я йду на «Skating» у захваті… Боже мій, але ж не в ландо, тьху! Жахливий каламбур… словом, що ж я зробила? Я каталася з маркізом Сантасільєю, милим хлопчиною, який нарешті показав мені справжнього Боргезе — огидного прикажчика з великого торгового дому. Це той самий, що ми бачили в Фондо на виставі «Сафо». Малий, погано складений, ніс безкінечний, червоні вилиці, простацький і дурний вигляд. Тьху! Нічого від римської поезії. Йому не годилося б подорожувати зі священником! До того ж я дізнаюся, що з ним не справжній священник.
навскоси
Цікавих було небагато.
Я відповім Лардерелю, я така зворушена, що називатиму його тут Біжу.
— О! — вигукувала Розалі, — а подумати тільки, що перша його думка була написати вам, о! Та як же це мило! Байдуже, це зворушливо, це чудесно! Хай живе пан граф, і нема нікого, крім пана графа!
— Ах! Розалі, я ж вам казала, що пан граф, що Біжу був… Біжу!
— Ах! Байдуже, а мені це до вподоби, мині це до вподоби. Це шикарно. Це як у романі, послухайте, лівою рукою вам писати, цей бідний пан граф поранений! Ах! Байдуже, а мені це до вподоби! Це доводить, що в нього є серце!
Ще трохи, і вона б розплакалася.
— Ні, справді, панно, від того, що так про нього говориш, він мені здається кимось із родини, це кумедно, я звикла, люблю пана графа, та й годі!
О! Так, я теж люблю пана графа.
А тепер, коли я думала про це невпинно, я звикла, я вже не дивуюся, мені це здається цілком природним, і я кажу собі, що він написав з хвальковитості, щоб себе показати, скориставшись такою чудовою нагодою… Та ні, це незвичайно — цей раптовий лист, надто коли подумати про карти. Але як йому спало на думку мені написати… о! І так мило. То він думав про мене! Увесь час?.. чи через ту пригоду.
Ах! Мене чарує, як романтично обертаються мої дні в Неаполі…
Ось моя відповідь друкованими літерками., та, як подумаю, Альтамура, певно, утнув якусь дурницю з квітами.
— «Важко відповісти на квіти, яких не отримуєш».
Ліва рука приємніша за праву, бо вона рука серця; але щиро шкодуєш про причину цієї заміни.
Де ж їм бути, фіалкам, у цю пору, як не в Неаполі? Замість Via Nardones: До запитання. Давайте про себе знати.
Фіалка.
P.S. Рану дістав у суботу, 10 березня, чи не так?
Це міститься на половині сторінки, а під цим гарним письмом — надзвичайні знаки, намальовані Дашадом, як на першому аркуші. Виходить ось що: цей малюнок унизу, замість бути вгорі, оригінальний.
Я кладу в листа кілька фіалок.

Примітки

В оригіналі італійською: «Chi e costui ?» ↩
В оригіналі італійською (з помилками, як у Марі): «Et il principe di Melissano.. ma non è ma gran cosa... già è uno di questi nobili miserabili che...» ↩
В оригіналі італійською: «Si... ma è ricevuto in società ?» ↩
В оригіналі італійською (з помилками, як у Марі): «O si Signorina, ma la ricevono come un buffone, è sempre invitât a pranzo in qualunque casa e poi va dal Pignatelli, Muliterno e poi stava al balcone della Mirafiore al Carnavale ?» ↩
В оригіналі італійською (з помилками, як у Марі): «Già; so che è amico del comte di Mirafiore... E vero che la comtessa, moglie del re no è ricevuta ?» ↩
В оригіналі італійською: «Si, perché non sanno come trattarla.» ↩
В оригіналі італійською (з помилками, як у Марі): «Ma la giovane comtessa, nata de Larderel è conoscuta dalle signore di Napoli ?» ↩
В оригіналі італійською (з помилками, як у Марі): «Che comtessa ? Ah ! si, Larderel, sorella di quel Larderel, sapete cosa ho inteso di lui ?» ↩
В оригіналі італійською: «Che ?» ↩
«Skating» (англ.) — роликова ковзанка, модний світський заклад 1870-х років. ↩
В оригіналі італійською: «marchese». ↩
Просторічна, скорочена мова Розалі: фр. ça mʼplait [sic] замість cela me plaît («мені це до вподоби»). ↩