Середа, 14 березня 1877

Цілий день у нас були гості — Фаббрікаторе, Гамонтови, Насимов.
А мама довела мене до відчаю бозна на скільки часу. Вона надумала заговорити до Насимова про вечір з танцями, який вона хотіла б улаштувати, і Насимов, звісно, сказав, що знайомств недостатньо і що «аристократи» не прийдуть танцювати з Фаббрікаторе тощо.
Тільки мама й здатна на такі ідеї.
Насимов бере нас за Гамонтових, тож я поквапилася його заспокоїти, я знаю, що він усе наївно переповідає й повторить те, що я сказала.
Ах! Так, цей бідолашний хлопець, цей Лардереї мого серця, як його обмовляють у графині Сутклан (російський аристократичний осередок і гніздо пліток) переймаються мною, багатою спадкоємицею, бачте; отож, розповівши, що я купила в Отелі Друо ліжко за шістдесят тисяч франків, заявили, що граф де Лардереї вже рік усюди за мною ходить і що він не в Неаполі, бо мати дівчини, яка завжди дивилася на нього скоса, остаточно сказала: ні. Попри кохання панни до нього. Ах! Боже мій, як він каже, Боже мій.
[Навскоси: Розмовляючи з Розалі, я майже серйозно казала, що не повинна виходити за відсутності пана графа. А в душі я хизувалася якоюсь вірністю, наче, словом, була його найпокірнішою служницею.]
Принаймні це лестива вигадка. Розалі теж переконана, що Мадам цього не хоче, а надто тітка панни, і це тому, що одного дня, коли я забагато наговорила про пана графа, я визнала за добре сказати їй, що писала моя тітка, а саме: «Лардереї — паскудство, я не хочу про нього й чути». В інших це справді щось значило б, але мені так досконало байдуже до того, що кажуть мої, а мої так звикли сприймати мої примхи всерйоз і жартома, що все це для мене лише гра. Саме спираючись на цю Мадамину суворість, Розалі сказала кучерові, що на це нізащо не погодяться.
Ах! Я лютую, ах! Я роздратована, ах! Яка я нещасна! Досить з мене цього життя, готельного, вуличного життя, я продала б душу дияволові, аби скуштувати цього життя салонів, свят! Душу — ні!! Але…
Ах! Я гину,
Ах! Я цвілію, ах! Я іржавію! Ах! Я впадаю у відчай! Ах! Як мене ображають ця єдина покоївка, ці готельні слуги, це винайняте ландо!! Ах! Як я хотіла б померти! Ах! Боже мій, дай мені померти! Ах! Я себе ненавиджу, ах! Я пропала. Ах! Я оплакую себе, мов діамант, кинутий у вигрібну яму! Те, що в певному становищі правило б мені за честь, лише робить мене крикливою, вульгарною!
Ах! Хоч би цей кашель обернувся на смертельну хворобу! Мої втрачені таланти, моя зім'ята краса, мій зіпсований характер, моя принижена, зів'яла, засоромлена, упокорена душа!
Ах! Боже, я хочу померти. Хай я задихнуся, хай я задушуся, я конаю!!
Це катування, це ганьба! Ах! Боже мій, спаси мене.
Усе це надто дрібне. Лардереї з його Шльондрою — це мізерно. Я хотіла б бачити в нього Шльондру з двома покоївками, компаньйонкою, лакеями, кіньми, я хотіла б бачити, як він програє сотні тисяч, купує коней, дарує, розкидає, чинить шаленства, уславлюється у великих колах… О! Тоді! О!.. тоді…
І так в усьому.
Стільки вискочнів сяє в товаристві… справді, треба бути враженим gettatura, щоб бути такими, як ми!
Головне — це блискуче оточення й такт, з цим зайдеш далеко й високо. Перше враження, а отже, найсильніше, — це враження від очей, хоч дев'ятеро з десяти цього й не помічають.
Не можна, щоб бачили нитку, якою це зшито, полотно за хмарою, словом, механіку ілюзії.
Блискуча зовнішність, що себе викриває, тисячу разів гірша за злидні, і позаяк так буває майже завжди, до неї звикли ставитися зневажливо. Але ніщо не вражає так, як справжня пишнота.
Ах! Та я, здається, вбиваюся, доводячи, що опівдні видно. Бо, бачте, є стільки вульгарних і дуже спритних недо-Діогенів… та хай їх біс ухопить. Я звертаюся лише до людей дотепних і comme il faut.
[Два рядки закреслено]

Примітки

Отель Друо (фр. Hôtel Drouot) — славетний паризький аукціонний дім; купувати там — ознака багатства.
Іт. gettatura — «лихий погляд», пристріт; неаполітанський забобон.