Неділя, 11 березня 1877

Посеред букета чхань, кашлю, застуджених сліз ми отримуємо листа від Валіцького, у якому він каже, що є ще один чаклун, і питає мене, чи хочу я звернутися до нього. Воднораз тітка пише, що в Ніцці нема й ніколи не було таких чаклунів і що Валіцький бреше. Цей біс поглузував з мене, але тим краще, пророцтво мене не чарувало.
Пані Гамонтова з дочкою приходили, ми затримали Ольгу (дочку) до вечора. Вона в Консерваторії, і це справжня артистка-початківка, з вільними й приязними манерами театральної панянки чи вихованки російського інституту, тільки без певної стриманості, але мила.
Я так хвора на ніс, [груди] й [горло], що викликають лікаря, і позаяк для мене це геть новина, я обкладаюся дюжиною слоїків, чий вміст випиваю, наскільки можу.
А потім — сцена, ви ж знаєте це чудовне й неповторне мамине вміння доводити мене до сказу, а ще Діна!
Я ховаюся в себе, хвора! А до мене приходять допікати аж до кімнати, а потім крізь двері:
— Марі, ти йдеш? — або ж
— Вона сховалася.
О браку такту, о дурносте! О нечемносте! О дратування!
О Лардереї.
(Тривале чхання)