Понеділок, 5 березня 1877

Жахлива погода, сумний настрій. Лардереї не приїжджає, а Боргезе ховається!
Пані Гамонтова зробила нам довгий візит з дочкою.
Мама нездужає, ми замовляємо обід до себе, заходить слуга.
— Та що ж, — кажу я йому між іншим, — вашого князя Боргезе ніяк не побачиш, а мені дуже хочеться його побачити.
— Сьогодні ввечері він обідає за загальним столом.
Не знаю, як це сталося, але за чотири хвилини я була причесана, вдягнена й піднімалася нагору, нам'явши боки Розалі, яка аж качалася зі сміху.
Я прибігаю захекана до столу, шукаю… нічого! У захваті, що тікаю, я зустрічаю на сходах Розалі.
— Він у себе!
— Як!
— Він отримав повідомлення за столом і тепер одягається, йдіть мерщій.
Я накидаю хутро й залягаю в засідку в дуже вузькому й темному коридорчику, що виходить у великий коридор навпроти дверей цього звіра, якого так важко побачити.
Я тремтіла, наче йшлося про те, щоб заскочити винного чоловіка; час видавався мені таким довгим у цій темній комірчині з двома виходами, де я щохвилини ризикувала бути впійманою кимось із готельних.
Я відбивала такт, Розалі чатувала; раптом двері відчиняються — це лакуза несе коц його величності до карети, я не знала, де подітися зі страху, здавалося, що це ніколи не скінчиться, трохи збоку є ще один коридор, паралельний моєму, тож ми мали зустрітися на майданчику службових сходів, якими він завжди ходить замість великих, на які виходить наше помешкання.
Я вже починала думати, що він ліг, як учора, коли нарешті двері відчиняються, я чую голос, і Розалі показує мені на сходи, я мчу… Ах! Ну так, біс підбиває його піти великими сходами, я збігаю так швидко, як мені дозволяють мої пантофлі, виходжу на вулицю, щоб увійти головними дверима, з яких він мав вийти. Біля дверей ландо — його, я кидаюся туди, фіакр вигулькує мов з-під землі й заступає мені дорогу, відкидаючи мене до стіни, до якої я тулюся під загрозою коліс, що ось-ось розчавлять мені ноги; консьєрж кричить на візника, який задкує, посувається, відтісняє швейцара, що марно намагається дати прохід.
Розалі тягне мене за руку, я бачу купу людей, що штовхаються, я шукаю князя, але далі стояти надворі без причини не можна.
— Боже мій, — кажу я, щоб не розгубитися перед слугами, — отож із церкви вже й не повернутися!
Церква між двома дверима готелю. І я проходжу, поклавши собі побачити цього rara avis [sic] іншого разу.
— Ну що, панно! — каже Розалі.
— Ну, це ваша провина!
— Але ж ви його бачили!
— Та ні.
— Як! Я взяла вас за руку, кажучи: проходьте, панно, — саме коли консьєрж допомагав князеві сісти в карету!
— Він був там.
— За два кроки від вас.
— Що ви кажете!
— Та ви ж там зупинилися, я думала, що ви ним милуєтеся!
— Ах! Боже мій, Боже мій!
— Мамо, — кажу я, повертаючись до вітальні, — я вірю у Фатум.
Наслідок усього цього той, що замість чекати півгодини, як сьогодні, завтра я чекатиму годину. Бо це зробить мене затятою!
Ах! Лардереї.
Сьогодні ввечері Альтамура привів мені вчителя мандоліни, і я почала. Це буде дуже поетично, я зможу ходити співати серенади під вікнами молодиків. Ні, це жалюгідний жанр.
Але що ви скажете про цей вечір із Боргезе! Якби я бодай знала, який він на вигляд.
Я стану фаталісткою, це єдиний спосіб ні про що не тривожитися.

Примітки

Лат. «rara avis» — «рідкісний птах», тобто незвичайна/невловна особа (вислів із Ювенала).