П'ятниця, 2 березня 1877

Сьогодні вранці до нашого готелю прибув князь Джованні Боргезе, з Рима, із супутником, якого називають священником, із шовковою білизною, надзвичайними черевиками, двома губками, гумовою ванною і валізою із шухлядами, як у мене.
— Послухайте, — каже мені Розалі, — Лардереї я дуже люблю, але в цьому шику більш [sic].
Я рада мати на язиці інше ім'я, ніж ім'я Лардереї, що починає мене дещо дратувати; отже, ми присягаємо лише на Боргезе.
Насимов прислав записку, у якій каже, що йому треба поговорити з мамою.
Не знаю чому, але ми всі перелякалися, і йому довелося прийти й сказати нам, у чім річ, щоб нас заспокоїти.
Це просто нове знайомство, яке може бути дуже корисним, — пані Фаббрікаторе, у дівоцтві Ґандінне-Левкович, одне з найперших імен Полтави, що з кохання, другим шлюбом, побралася з баритоном, якого зуміла піднести високо й увести в добре товариство.
А ще, оце цікавіше, мені пропонують за чоловіка князя де Серіньяно, з Неаполя, чудово посвояченого й без шеляга. Пропонують вхід у найвище товариство в обмін на гроші. Це серйозно.
Це огидно.
Іди геть, голодний люде! Як я ненавиджу Неаполь.
Насимов пропонує ще й брата того Руффо, що має одружитися з Мещерською. Оце вже двоє. Тьху! Найманці.
Від сьогодні в нас є слуга в лівреї.
На Толедо ми зустрічаємо Альтамуру, що сідає в ландо, що змушує нас повернутися. Мама всіляко з ним загравала в надії одружити Діну, а позаяк він рішуче відмовляється, це марні старання, а може, й компрометантний приятель.
Червоношкірий кашляв, плакав, реготав і чхав упродовж усього обіду.
Сьогодні ввечері ми ходили на концерт, що його давали двоє славетних неаполітанських піаністів, Палумбо й Чезі. Ми були майже єдині в повному парадному вбранні, і голодні італійці пожирали очима наші діаманти.
Пані Фаббрікаторе, знаючи нас з вигляду, заговорила до мене перша. Я її вгадала — її, двох її дочок і чоловіка, що сиділи позаду нас.
Мама пригадала давніх знайомих, сусідів, рідню; пані Фаббрікаторе родом з-під Полтави, і мама знала всю її родину.
Обидві дочки мають від дев'ятнадцяти до двадцяти двох років, чорняві, високі, не дуже гарненькі.
Зуав був там, спереду він ідеальний. Це поезія, яку треба розшифрувати. Багато дали б, аби знати, що це створіння… suave (солодке) — іншого визначення немає, — обрало вас для свого вічного поклоніння. В профіль він програє, надто ж із сигарою в роті. Це син англійця й італійки, батько помер, лишивши двох дітей; старший син потворний; у них, здається, гарне ім'я — граф де Ла Фельд.
Повернувшись, ми дізнаємося, що Денгоф разом з іншими панами зі почту їздив шукати нас на Skating, де є ігри і куди ми мали піти.
Він прислав нам букети.
Я кепкую з Лардереї, з його шльондри, з його дочки. Я нахожу втіху лише в розмові з моєю покоївкою, вона не хоче вірити, що я закохана в Лардереї, дарма що я тільки й роблю, що їй це кажу, і саме тому вона жаліє цього бідного Лардереї, якого — «панна обрала собі на посміховисько».
Ах! Бідолашна дівчина, вона й не здогадується, що цей клятий флорентієць [Півтора рядка закреслено] забрав мою веселість.
У Римі будуть перегони колісниць у цирку Ромула, Піццарді, який править найкраще в Римі, буде там зі своїми чудовими кіньми, подібний до Аполлона… а Лардереї, який міг би й краще, говорить мені, про що я схочу, але він пере пелюшки своєї доньки!
Прости мені, Боже, але мені здається, що він сам її породив.
Боргезе, кажуть, вертається аж уранці. Я заздрю цим чоловікам, слово честі. Вони гасають ночами, розважаються, кохають, веселі. Чоловіки, що подобаються, одружуються лише тоді, коли перестають подобатися. Як же ви хочете, щоб жінки були доброчесні?!
Вони мають рацію. На жаль!
А проте я маю найбільший жах перед розпустою. Бо всяке… кохання без справжнього кохання — це бруд, і викликає в мене жах!
Знаєте, у Лардереї зуби в золотих коронках, бо вони сточилися від того, що він проїдав гроші. Ну що ж, ця вада рота його не псує, і всі мої думки — про нього.

Примітки

Марі передає просторічну, скорочену мову Розалі: фр. plus d'chic замість plus de chic («більше шику»).
Гра слів Марі: фр. manger de l'argent означає водночас «марнотратно витрачати гроші» і, буквально, «їсти срібло/гроші» — звідси й сточені зуби.