Четвер, 1 березня 1877

Сніжить, а згодом гарно й холодно. Ми виходимо. Я нещасна, що в білому. Англієць, тобто американець, — дивовижний чоловік; він не хоче зрозуміти, що з ним не хочуть розмовляти.
Мама сказала йому, що ми не звикли знайомитися без рекомендації, і цей червоношкірий узявся заперечувати такий звичай.
Сьогодні ввечері на Skating (туди ходять близько п'ятої чи шостої години) він докучав нам неймовірно, ми поверталися до нього спиною, а він усе вертався! Це, певно, дикун з племені ґуарані.
Я починаю менше хизуватися тим, що закохана в Лардереї, і непокоїтися цією такою затяжною відсутністю.
Я в непевності! І щось мене тут утримує, я навіть не пробую пояснити, що саме, бо це перебування в Неаполі — безглуздя.
Пані Гамонтова приходила з дочкою.
Сьогодні ввечері ми грали в карти з Денгофом, лише ми вдвох. А вранці він зіграв мені на фортепіано одним пальцем «Прусський марш». Він дуже приємний, і з ним ніколи не нудно.
Приїхати до Неаполя в піст і чекати! Мама знов мені повторила, що якби торік ми приїхали сюди… Це така правда, що на п'ять хвилин я впадаю у відчай. Це вузьке коло мене дратує! Не знаю, де мені буде ліпше — у Парижі чи тут… Де я знайду свій талан. Де схоче Бог. Ось план, щоб заспокоїтися: зостатися в Неаполі ще якийсь час, лікувати горло гарним кліматом і Фовелевими приписами, а потім осісти в Парижі.
Я згаяла багато часу, та оплакувати його — не повернути. Подбаймо бодай про майбутнє.
Грошова скрута робить мене смиренною й змушує вважати будь-яку зміну за щастя над усяке везіння. А втім, бувають хвилини, коли й король видається мені дрібницею.

Примітки

Зневажливе Маріїне слово (фр. peau-rouge, букв. «червона шкіра») щодо американця, яке відбиває європейські упередження XIX століття.
Натяк на оперу Карлоса Ґомеса «Il Guarany» (1870) про бразильських тубільців; Марі глузливо вподібнює американця до дикуна.