Понеділок, 26 лютого 1877

Позаяк Лардереї все не з'являється, я продовжую свої рідкі вилазки.
Після Денгофового візиту, що був дуже пристойний, ми вирушаємо до Сан-Мартіно. Це колишній монастир. [П'ять рядків закреслено]
І ніколи я не бачила нічого такого привабливого. Музеї крижаніють, а музей Сан-Мартіно тішить і вабить. Старовинна карета синдика й галера Карла III запаморочили мені голову. А ці коридори з мозаїчними підлогами, ці стелі з величними ліпними оздобами, церква й каплиці — щось чудовне, їхня помірна велич дозволяє оцінити подробиці.
Це поєднання лискучого мармуру, коштовного каміння, мозаїк у кожному кутку, згори донизу, на стелі, як і на паркеті. Не думаю, що бачила багато визначних полотен, хіба що Ґвідо Рені, Спаньолетто.
Терплячі твори фра Буонавентури. Старовинна порцеляна Капо-ді-Монте. Шовкові портрети й картина на склі, що зображає епізод із Потіфаровою дружиною, виконаний з комічною правдивістю. Подвір'я з білого мармуру з шістдесятьма колонами рідкісної краси. Наш проводир каже нам, що лишилося тільки п'ятеро ченців: троє братів і двоє світських, які мешкають десь нагорі, у занедбаному крилі.
[Вісім рядків закреслено]
[На полях: Зауважте й запам'ятайте]
Підіймаєшся в якусь подобу вежі з двома балконами, що нависають над іншими висотами, які видаються прірвами, і краєвид звідти такий прекрасний, що паморочиться голова. Видно гори, міста, рівнини [Кілька слів закреслено] і Неаполь, крізь якийсь синій серпанок, що є не що інше, як відстань.
— Що ж це сьогодні діється в Неаполі? — кажу я, нашорошивши вухо.
— Та нічого, це неаполітанський люд, — усміхаючись, відповів проводир.
— І завжди отак?
— Завжди.
Від цього нагромадження дахів здіймався гамір, безнастанне виття, мов невпинні вибухи голосів, про які в самому місті й гадки не маєш. Справді, це навіює якийсь жах, і цей гул, що здіймається разом із синім серпанком, дивно дає відчути, на якій висоті ти перебуваєш, і викликає запаморочення.
Ці мармурові каплиці зачарували мене. Країна, що володіє тим, чим володіє Італія, — найбагатша країна світу. Я порівнюю Італію з рештою всесвіту, як чудову картину з побіленою вапном стіною.
Як я насмілилася судити про Неаполь торік! Та хіба ж я бодай щось бачила!
[Один рядок закреслено]
Уся дорога із Сан-Мартіно й спуск через Позіліппо являють приголомшливі краси. І ці розкидані міста, і це море, і Везувій, і небо, і грот Поццуолі, що видніється, мов гарматне жерло! Голова йде обертом.
Знаєте? Графи Мержевські, батько й син, у Ніцці, батько сказав моїй тітці, що приїхав навмисне з Росії, щоб одружити сина зі мною. Povero gente! як каже Лардереї. Тьху!
Денгоф приходив увечері. Я почуваюся вільнішою духом і помалу стаю розважливою, тільки несамовитий вигляд Лардереї зводить мене з розуму. Я перечитую свою подорож до Флоренції, а потім Діна (коли Денгоф пішов) зображає нам Мерізано: у штанях, з моїм riding-hot на голові, з камінною мітлою замість тростини й Альтамуриною візиткою, скрученою в сигару.
Вона наслідує його досконало, тож ми реготали!

Примітки

Синдик (іт. sindaco) — мер, голова міського самоврядування в італійських містах.
Фра (іт. fra) — релігійний титул ченця, «брат».
Іт. (з помилкою): «Бідолашний люд!» — вигук жалю чи зневаги.
В оригіналі англізм «riding-hot» — Маріїне наближення англ. riding hat, «капелюх для верхової їзди».