Неділя, 25 лютого 1877

Я виходила з мамою, а потім, лишивши її гуляти з Діною, зосталася вдома, змучена!!
Денгоф зайшов на кілька хвилин, наговорив компліментів моїй особі й поцілував мені руку. після одного (нерозбірливо). Його любʼязності на прусський лад важкі; коли німець хоче бути ґречним, він стає нечемним. Кажу це не про Денгофа зокрема, він знав мене дитиною, і його не можна вважати простим знайомим.
Та цього вистачило, щоб я скрижаніла від жаху
О, як це жахливо!
Я була дитиною, коли познайомилася з Денгофом, і не була божевільною, тож мирилася з його манерами, а тепер у кожному слові вбачаю якусь зневагу, якусь погорду. Він каже, що я ставна, — це нечемно. Я від природи вразлива, і хоч не вмію передати на папері найменші відтінки, жоден із них від мене не вислизає, і найдрібніші речі, в яких хоч трохи бракує найглибшої поваги, ображають мене й завдають болю. Судіть же, як воно тепер, коли в мене ця клята думка!
Після довгої запаморочливої прогулянки на Кʼяї, під час якої я благословляла княгиню Мулітерно за її білу сукню, ми йдемо до Сан-Карло. «Сила долі». Гучний успіх Мерізано, який кидає балет на найкращому місці, щоб побачити, як ми виходимо. Сьогодні ввечері я була справді дуже принадна — я й сама цьому дивуюся.
Денгоф зайшов до ложі після великого обіду в князя. Денгоф дуже пʼяний, інакше я не можу пояснити того, що він сказав, коли я говорила про театр.
— А якби ваш ліф раптом тріснув, що б тоді сталося?
Я продовжила розпочату фразу про ложі Паризької опери, і коли мама, у якої боліла голова, зібралася щось пояснювати про мій ліф, що було б неподобством, я суворо її перебила:
— Ні, кажу, хіба ж про таке говорять? І я повела далі про Паризьку оперу.
Так, він був пʼяний, бо хитався й пішов рано з рештою ковбасників. Найбільша умора — те, що він сказав: які ж бо потворні ці італійські панове!
Лардерель! Не знаю, чи кохаю його, знаю лише, що мені сумно і що я чекаю на нього, мов на Месію. Завтра мине два тижні, завтра його іменини, день святого Олександра. Він спізнюється на побачення.
Чи всерйоз, чи жартома — усе обертається проти мене, тож я зневірена, і пригніченість відбирає в мене навіть нарікання.
Мене бере спокуса більше не писати — навіщо занотовувати злигодні?
Ах! Лардерель, якби він прийшов, я б усе забула! Я біля його ніг, і тому що він мені до вподоби, і тому що я найнещасніше з Божих створінь, і що той, хто мене підбере, буде надто добрий!
Ах! Лардерель… я не хотіла сприймати його всерйоз, трагедія мене втомила, але я до нього звикла.
Сьогодні вранці мені здалося, що я бачу його на вулиці, і серце в мене перевернулося, аж уся кров кинулася мені в обличчя.
Я розчавлена! Я не наважуюся сказати, що кохаю його, мені здається, що я негідна і що у відповідь на мою пристрасть він кинув би мені в обличчя образу.
Та що ж сталося? На що я перетворилася?
Боже, зроби так, щоб це була тільки маячня.