Я пролежала з мамою до третьої, бо *ми мене* вважали надзвичайно нещасною, чи радше переслідуваною злою долею.

Я пролежала з мамою до третьої, бо ми мене вважали надзвичайно нещасною, чи радше переслідуваною злою долею.
Один із доказів — цей клятий Антонеллі. Бо й справді, ніщо мені не вдається — ні те, що варте заходу, ні те, що нічого не варте. Тимчасом як стільки інших, бридкіших, дурніших, бідніших, нікчемніших. Та годі. Замість співчуття до нещастя всі ці висновки викликають у мене відразу до самої себе. Я ненавиджу своє обличчя, свій вигляд, своє вбрання, свій голос, усе! Я ненавиджу себе, як ненавиділа Брускетті.
Тож я заледве помічаю Лардереї… навіщо мені на нього дивитися, коли я сама собі бридка.
Сьогодні вранці я зайшла до нашого чарівного сусіда, поки його не було. Щоб набратися сміливості одного дня «помилитися» влучніше й кинути свою шубу й парасольку на його ліжко; цього вечора я захотіла зробити репетицію; відчиняю двері — і три зойки лунають один за одним, мов луна в гроті. Я видаю щонайприродніше «Ах!», з грюкотом зачиняючи двері, — я й справді не сподівалася когось побачити. Лардереї, що видивлявся в люстро, видає друге «ах!», а третє йде від його служника.
За десять хвилин Розалі каже мені, що граф говорив про це зі своїм служником і що граф сказав: ця панна чарівна. Я в захваті.
Просидівши годину чи більше, видивляючись крізь замкову шпарину й прислухаючись, я почула, що просять капелюха, і кинулася в коридор, і, коли він виходив, я зайшла назад, не обертаючись, мовби це було поважно. Тільки питаю себе, навіщо це.
Отак мріючи, я заснула аж до півночі, а опівночі ми вирушили на доброчинний veglione до театру Сан-Карло. У нас із Діною чорні сукні й каптури з пелериною з шантильї на чорній підкладці, з атласними бантами. Які руки й ноги! У мами були грубі рукавички й рожева маска під чорним доміно, що робило її схожою на перевдягненого чоловіка. Не минуло й двох хвилин, як ми були в ложі, а її вже взяли в облогу.
Зала пишна й пишно освітлена газом і восковими свічами, ложі другого ярусу повні декольтованих дам без масок, а посередині — гурти чорних фраків, що похитуються, сповнені нудьги.
Коли я побачила перед нами з тридцятеро, мене охопив страх, і я зробила знак своїм супутницям мовчати, що лише посилило цікавість і число цікавих.
[Докладний маскарадний діалог, де мовчазні маски творять інтригу.]
— Не розмовляєте?
Ствердний знак.
— То ви німі?
Так.
— І так буде цілий вечір?
Так.
— Та скажіть же щось.
— У них немає язика!
— Бідолашні маски.
— Гляньте-но, я бачу чарівні ніжки й ручки.
— Тільки не в тієї, — показуючи на маму.
— Та — чоловік.
— О! Так, гляньте лишень.
— Та це ж підлота — так нас дурити?
— О! Ці руки.
— Це лапчасте, останнє з лапчастих, панове.
Ми вже почали реготати по-справжньому.
І знов, і ще, і дедалі більше. Вони всі говорили французькою.
Був один, що замість робити, як усі, умостився на краю ложі, мов у себе вдома, і взявся мовчати.
— Вам весело? — питали нас.
Так.
— Ну ось, — каже той чоловік, — я роблю, як вони, мені весело. — І далі мовчав.
— Заради всього святого, скажіть нам щось, бодай дурницю?
Я нахилилася до того чоловіка:
— Ти мені набрид, — кажу я голосом, приглушеним бородою маски.
Помітивши Лардереї, я підвелася наполовину.
— Ось, — кажуть йому, — маски, що не хочуть говорити, а ми не можемо вгадати, хто це.
— Ага! — каже він, підходячи, — якою мовою говоримо? Мовчанка.
— Ах! Та це ж сумно!
— А й справді, — каже Діна, — то чого ж ви всі не йдете розважатися деінде.
— У залі немає дотепу.
— А в нас його, отже, багато?
— Гляньте-но, ви говорите.
— Доводиться ж?
Я заговорила з сильним англійським акцентом.
— Це американки.
— Росіянки.
— Англійки.
— Неаполітанки.
— О! Ні, неаполітанки дуже дурні.
Годі, годі, панове. Серед вас є вельми вродливі, та я не знаю навіть перших літер ваших імен. Зізнайтеся, що, аби знайти про що говорити, треба бути хитрим. Це ми були заінтриговані.
— Скажіть-но, чи не помиляєтеся ви часом дверима, повертаючись додому? — каже Лардереї, умощуючись із суто французькою грацією й паризькою невимушеністю на краю нашої ложі.
Я прикинулася, ніби нічого не знаю.
— То, виходить, це не воно, бо, бачте, зі мною трапилася одна історія.
— Яка? — спитали тридцять ротів.
Він розповів мою.
— Це було таки навмисне, — кажу я.
— О! Ні, утекли надто швидко й скрикнули надто природно.
Ми все не наважувалися вийти, а до нас приводили геть усіх, хто голосно проголошував, що ось вона, ложа дотепу!
Лише Лардереї не смакував цим дотепом і ходив, вихиляючись і кепкуючи, праворуч і ліворуч, рухами, як у канкані, геть позбавленими гідності. Той наполегливий чоловік наполягав і зрештою схилив мене взяти його під руку — руку князя Руффо, — поки двадцятирічний юнак лишався біля Діни. Це було правильне обличчя, біляве, поважне й лагідне, із спокійними й розумними очима, що йдуть просто до серця. Лагідне створіння.
[Саме попід руку з князем я зустріла Лардереї, який попросив піти з ним, обіцяючи бути дуже чемним.]
Багато хто впізнавав нас за безліч різних дам, упізнавали голос, упізнавали очі, акцент.
Юнак говорив, що божеволіє, голосом таким милозвучним, що я слухала б його завжди.
Кожні десять хвилин Лардереї повертався поскаржитися на своїх доміно.
Нарешті, гадаючи, що час задовольнити його прохання, я кинулася за ним, бо його повела дама з жовтим волоссям, ледь замаскована.
— Вона мене вже не відпускає!
— Ти її знаєш?
— Полька, здається.
— Акцент у неї такий.
Та й цього разу він мені так і не дістався, я пішла виловити його в ложі однієї акторки через п'ять хвилин.
— Оце тепер ти у своїй стихії, — кажу я йому на вухо.
— То ти конче мене хочеш!
— Конче.
— Ах! Боже милий!
— Я маю розповісти тобі історію…
— Нумо!
Так само, як я перебільшила красу цього чоловіка, я перебільшила його бридкість рік тому. Правда ж у тім, що Лардереї — чарівний хлопець, непоганої статури, дотепний, добре вихований і довершений. Бути завершеним — це таки щось, хай там що кажуть. Ним можна бути в будь-якому віці, людина народжується повною або неповною. Мій батько, мій брат, П'єр Антонеллі, Жорж, граф Платтер — лишаться все життя незавершеними, хай якими дотепними й ученими вони будуть.
Лардереї навіжений, це кожен каже, та це не заважає йому бути завершеним, як і Торлонія, Мержевський, Альбер та інші.
Лардереї вищий за мене, і я зі справжньою приємністю терпіла близькість його блідого й гарного обличчя. У нього зовсім біляві вуса при темно-каштановому волоссі й чорні очі. Сухі французькі очі, ледь сіруваті, не дуже чорні.
Я не скінчила б, якби мала розповісти все.
— Я бачив тебе на Капітолії торік, а потім ти знала небожа одного кардинала.
— Їх так багато.
— Антонеллі.
— Ну і?
— Та й усе, ні, але ж на Капітолії у вас був такий стан, і таке вбрання, і такий стан, що іншого такого й не було.
— У мене негарний стан.
— Ти погладшала?
— Схудла.
— Ах! Боже мій.
— Від кохання до тебе.
— Ти кохаєш мене відтоді?
— Відтоді.
— То це задля мене ти повернулася до Рима через два тижні, з тіткою, лишивши матір у Ніцці?
— У мене є тітка?
— О! Прошу тебе, до того ж вас добре знають у тій ложі, повній родичів, тіток, дядьків, кузин, усе те вас підстерігає, мені досить відвести вас на інший кінець зали, як уже шлють тридцять шість посланців, вас неодмінно мають бачити, завжди отам… перед ложею.
— Це тебе дратує?
— Ні, бо ж я вас упізнаю.
Якщо він мене впізнає, то він єдиний; була там парочка, що накинулася на мене з приводу якогось запрошення, якого я не посилала, а потім за мною йшли й говорили зі мною, як із герцогинею де… чорт, ім'я вилетіло з голови, а потім!
— Глянь, ось твоя реп'яшка?
— Тобі так до вподоби це казати, — каже дама з жовтим волоссям. — Я бідна неаполітанська ґризетка.
— О! Це видно з твого жовтого волосся.
— А ти, мабуть, дотепна, тимчасом як жінки з жовтим волоссям славляться обмеженими й холодними.
— Так, коли волосся природне.
Ще трохи — і ми вчепилися б одна одній у волосся.
Лардереї показує мені свою сестру, графиню де Мірафіоре, королівську невістку. На це я докоряю йому, що він ганьбить свою рідню. Він запевняє, що хоче змінитися. О! Не з чесноти, моя дівчинко, а щоб зазнати оновлення, чогось нового. Я стаю статечним, шукаю собі дружину.
— О-го! А твоя дружина?
— Що вдієш, ми розійшлися через чотири роки.
— Це вона тебе покинула.
— Ні, це сталося по-доброму.
Ми ходили туди-сюди, я зронила кілька слів то тут, то там, які, виявившись доречними якимось дивом, заінтригували кількох незнайомців.
Та Лардереї заговорив світським тоном, спитав, чи хочу я з ним познайомитися, що він дасть себе відрекомендувати і що, на доказ того, що він мене впізнав, надішле мені квіти.
— Я надішлю вам завтра букетик фіалок, — кажу я йому.
— А я надсилатиму вам по букету щодня під час моєї подорожі до Флоренції, це змусить вас думати про мене.
— Я думаю про вас завжди, — кажу я.
— Це слова. А в день, коли ви не отримаєте букета, це означатиме, що я в Римі.
— А потім?
— А потім я поїду, куди ви захочете. Ось що, укладімо маленьку угоду, коли ви від'їжджаєте?
— За три тижні, не знаю.
— Що ж, я повернуся до Неаполя й серйозно за вами впадатиму, ви хочете цього, скажіть.
— Ну так, хочу.
— Скажіть мені це твердо, бо я не хочу бити повітря, і, до речі, я розповів би вам анекдот про герцога Моденського, якби вас не впізнавав.
— Та невже!
— То ви лишаєтеся в Неаполі?
— Так, але чому ви від'їжджаєте?
— У мене вексель на десять тисяч франків, на який у мене немає й першого су.
— Чудово.
— Е-ге ж! Отак воно.
Як дотепна людина, він із самого початку говорив про свій ніс і свої борги, щоб… уникнути всього, що можна було б про них сказати.
— Я їду до Рима, — кажу я.
— Що ж, ми поїдемо разом, дайте мені знати годину, і ми вирушимо… одним потягом, в одному гурті так, щоб ніхто й не здогадався. Це було б кумедно.
— А мій чоловік?
— У вас немає чоловіка.
— Ви божевільний? Ви ж не маєте мене за акторку, гадаю; дівчиною я б тут не була.
— Та чому ж? З того, як ви тут — під наглядом, під невсипним оком, та й потім, ви бачите, яка я… соромлива.
— Соромлива?
— О! Так.
— Серйозно, за кого ви мене маєте?
— Я серйозно маю вас за чарівну особу.
— О! Це безперечно.
— За світську особу, за російську панну.
— Чи могли б ви бути закохані в мене так, як я у вас?
— Це могло б статися.
Кілька посланців із ложі гукали мене… час іти.
А потім, перш ніж я пішла, він змусив мене повторити й сам повторив нашу угоду, мовби це було поважно.
— Любий друже, — кажу я йому, — ви непослідовні. Якщо ви справді мене впізнаєте, мені нема чого вам повідомляти, і ви самі чудово дізнаєтеся, коли і як я від'їжджатиму.
— Це правда.
— До побачення.
Біля дверей ложі ми потиснули одне одному руку, ще раз повторюючи умови, справді мов щось поважне.
Я зупинила свій погляд на поетичному юнакові, щоб він був нам за кавалера, і вибрала добре: він був рідкісно чемний до самого кінця, а його чесність, його молодість, його відкриті очі зачарували мене як тільки можна. Рідко зустрінеш цю лагідність без смішного. Я ніколи не бачила маскованого балу настільки елегантного, настільки веселого й настільки пристойного. Мене навіть за кінчик пальця не потиснули, мене визнали дотепною, мов янгол, що додало мені багато дотепу. Після такої ночі можна зізнаватися без жодного сорому.
Зійшовши сходами, я послала по Лардереї — як задля того, щоб іще раз почути його голос і акцент, які мені до вподоби, так і задля того, щоб запропонувати йому вівторок у Римі.
Руффо, Лардереї й той юнак посадили нас у карету, мов знайомі…
І я повернулася задоволена, як ніколи після таких розваг, бо й найменші… слова можна визнати без сорому.
Усе було добре, не було навіть жодного бридкого доміно. Оксамит, атлас, мережива, словом, скрізь розкіш і часто смак.

Неділя, 11 лютого 1877

Толедо 292, пані A.T.E. Ці слова, накреслені на аркуші, розписаному Дюшадом, надіслано Лардереї з букетиком фіалок.
Усе ще геть зачарована й обмірковуючи безліч нових пригод, я вдяглася, і ми вирушили.
[Виходячи з кімнати, я зіткнулася ніс до носа з Лардереї, і ми обоє зробили рух подиву, який я вважала таким неприродним, коли його виконують актори в театрі, а він, виявляється, цілком природний.
Він бачив, як ми від'їжджаємо, з балкона разом із Меліссано, я так люблю Лардереїв типаж!]
Та щоб зрозуміти наше становище посеред Толедо, треба знати, що таке день, коли кидаються coriandoli (конфеті) з вапном чи борошном. Ах, та ну! Ах, та ну! Ах, та ну! Хто не бачив, той не може уявити цих тисяч рук на кінці чорних і кощавих рамен, цього лахміття, цих пишних колісниць, цих пер і позолоти, а надто цих рук, що метляються, і цих пальців, спритність яких змусила б луснути з заздрощів самого Ліста.
Посеред цього дощу зі смердючого борошна, цих криків, цієї кишливої маси ми відчули, як нас підхопив Альтамура й мало не на руках доніс до свого балкона.
Та там ми знаходимо безліч дам, які під одягом із сірого полотна (він тут обов'язковий) видалися мені… куховарками. Я вчора призначила побачення трьом особам, а тепер ось не можу дати себе впізнати… І всі ці люди, що пригощають мене їжею, питвом, що мені усміхаються, що такі люб'язні! А Лардереї від'їжджає сьогодні ввечері! Я пішла до напівтемної вітальні й там, загорнута з голови до ніг у свій бедуїнський бурнус, узялася лити сльози, милуючись водночас античними бганками вовни. Я була засмучена, та смутком, що дає втіху. Чи розумієте ви, як і я, що буває солодкість у смутку?
Щойно вдома я знову стала на свій спостережний пост, накривши голову портьєрою, мов для фотографування, щоб той інший не бачив. Уже два-три дні ми тільки те й робимо. Я опускаюся до балачок зі своєю покоївкою, до того, щоб слухати, що сказав графів кучер.
Кучер слугує йому за камердинера в дорозі, а надто це свого роду наглядач за покоївкою. Далебі, поведінка моя нічого не варта. Що далі я заходжу, що більше мені здається, ніби я пройшла школу, що ученішою себе вважаю, то більше я чиню екстравагантностей, це наче безум на мене находить, і я вже не володарка своїх чуттів.
Сьогодні вранці я вже зіткнулася з Лардереївим носом, трохи згодом — з його оком. А ввечері я бачила цю тварину у спідній білизні й без сорочки, спершу я подумала, що він у корсеті, а потім зрозуміла, що це його кальсони, припасовані на плечах, мов дитячі штанці на шлейках. Ці голі плечі, круглі й білі, — це було надзвичайно кумедно. Не звикли бачити панів у такому вбранні.
Я сміялася з цього цілий вечір, у Сан-Карло, де давали Les Guaranis. Одну з найогидніших опер, які я знаю… Альтамура й Пелікан за кавалерів…
з Лардереї.
Я послала Розалі на масковий бал фестивалю з наказом сказати Лардереї, що він шахрай і що, коли він гадає сплатити свій вексель на десять тисяч франків тим, що заощадить на фіалках, то помиляється.
Він не від'їжджає сьогодні ввечері, він мені це сказав, тобто сказав своєму кучерові Шарлеві.

Понеділок, 12 лютого 1877

Лардереї не був на тому балу. Те, що далі, важко розповісти. Знайте лиш, що дуже скоро я буду причинна, хоч у гамівну сорочку. Та є ж кому за вами наглядати, скажете ви. Ні, ніхто тут нічого не вдіє. Якби мені завадили робити те, що велить лукавий дух, я б оскаженіла й сталося б лихо.
Отож сьогодні, почувши, як мій сусід виходить, а потім як його кучер зачиняє валізи, я відчула, що мене огортає якийсь смуток… Як це, кажу я, він отак їде, а на кого ж я дивитимуся? А сьогоднішній veglione? А ще купа всього. Та я ж помру з нудьги!
Він їде. Можна теж поїхати. Та й треба ж побачити святкове корсо на К'яї, а наш балкон на найкращому місці, бо ми живемо в готелі «Лувр». Гм! Та піду я подивлюся, як він від'їжджає. Користі з цього ніякої, та, може, мені буде приємно. Я така нещасна, що шукаю, чим би себе оглушити, як убити час. Тож я йду з мамою, і перша особа, яку ми знаходимо на вокзалі, — це він із Мерізано й одним офіцером. Щоб мати вхід до зали очікування, я беру два квитки до першої станції, а саме до Канчелло.
Лардереї з двома друзями заходять за нами. Мені хотілося сміятися, я взялася гортати газету. Вагатися було ніколи, треба було ганебно вертатися, не пояснюючи нашої присутності на вокзалі інакше. Лардереї пройшов на перон, кинувши на мене погляд. Я підійшла до чоловіка, що приймає квитки при вході, і запитала, чи є потяг, щоб одразу повернутися з Канчелло.
C'è un treno che arriva a Napoli alle quattro.
Ми виходимо на перон і шукаємо купе, усі повні, Лардереї йде за нами на шанобливій відстані, загублений у натовпі.
Нарешті настає той рух і той тупіт ніг, що навіюють на вокзалах якусь хворобливу поспішність; я чекала на Лардереї, Лардереї чекав на мене, кондуктори оголошували відправлення: один із них хапає мене й указує нам на майже повне купе, я піднімаюся туди, ковзнувши очима по Лардереї, що позад мене і що, полишивши нарешті ту комедію, яку ми розігрували, лаштується піти за мною, мов чоловік, що зважився: та там лише два місця!
І тоді настала кумедна й чарівна мить: я посеред купе, мама стримує Пратера, що звивається, аби шмигнути під лавку, і Лардереї, що вагається й дивиться на мене, мовби кажучи: що робити? О! Та з очима такими серйозно-запитливими, а його рука, що тримала плед, виражала стільки молодої й чарівної розгубленості в такому великому гульвісі, що я завжди згадуватиму це з особливою приємністю.
— Ми тут задихнемося, — кажу я нарешті, — а надто, якщо хтось закурить.
— Зараз причеплять новий вагон, мадам, — каже Лардереї мамі, — вам краще не сідати тут, вам забракне повітря.
— А! Новий вагон, — кажу я в нікуди, — ну то тим краще.
Усі купе нового вагона мали напис reservato, окрім одного.
Reservato, reservato, — читала я, проходячи, — то все зарезервовано. І це теж?
— Ні, мадемуазель, — знову каже Лардереї, — ви можете сідати.
— Дякую.
Там уже скрізь було чимало пакунків, шуб, дорожніх сумок тощо, які розкладав Шарль.
— Та це ж зайнято!
— Ні, мадам, тут лише я.
Я сіла, схвильована так, що вже не могла говорити, і з неймовірним бажанням сміятися.
Він розмовляв із друзями, даючи настанови кучерові Шарлеві (на англійський манір, прошу пана).
Отож урешті: ми з мамою спиною до паротяга, вона праворуч, я ліворуч, Лардереї навпроти неї.
Десять хвилин до Канчелло. Втраченого часу ніколи не надолужиш! Ця похмура істина дзвеніла мені у вухах. Ми всі троє дивилися одне на одного. Говорити — як? Мовчати — а тоді? Ах, та ну! Мені бридко було відступати від своїх звичок і розмовляти з попутниками у вагоні.
Над моєю головою, та зовсім високо й надійно вкладена, була картонка, яка мені анітрохи не заважала.
— Дозвольте, мадам, я переставлю цю картонку.
— Прошу вас, добродію.
Знову мовчанка.
Ах, та ну.
— Хотіла б я знати, скільки ще до Канчелло? — спитала я в мами.
— Зовсім не знаю.
— А все ж треба б знати…
— Чи не могли б ви сказати мені, добродію, скільки хвилин до Канчелло:
— Тридцять хвилин, гадаю, мадемуазель, тридцять хвилин.
Більше й не знадобилося. І ті, й інші, зважаючи на брак часу, уже не приховували своїх намірів.
— Ви їдете до Канчелло? — питав Лардереї, поки я помічала зів'ялі фіалки в його петлиці й завважувала, як він схожий на ті лаковані білі картонні маски, що їх надягають П'єро.
— Так, добродію, до Канчелло.
Ми взялися розмовляти, мовби добре знайомі. Він каже, що бачив нас у Римі, з Антонеллі, потім у Неаполі, з усім кланом, а потім усе, що кажуть у таких випадках.
— Цей бідолашний Антонеллі хворий, він нидіє на селі.
— Справді, — каже пані моя мати, — бідне дитя, він дуже добрий.
— Дуже люб'язний, — кажу я з невимушеним виглядом, за який сама себе проклинала і який не покидав мене ні на хвилину.
— Ви жили в готелі «Лувр», чи не так?
— Так.
[Пратер виліз з-під лавки, я назвала його мій син, як і Лардереї, що має лагідність дівчат, чи радше чоловіків.]
— А я був вашим дуже близьким сусідом.
— Справді?
— Я дізналася про це вчора, — кажу я, — і зізнаюся вам, що була трохи зніяковіла, бо, гадаючи, що маю за сусідку якусь англійку, що проводить життя в подорожах, я не соромилася базікати й сміятися з сестрою й співати все, що спадало мені на думку.
— Гадаю, я дуже приємний сусід, — каже він, — я ніколи не буваю вдома, і мене не чути.
— Це правда.
Я відчувала за собою лихі манери й нічого не могла з цим вдіяти, я була вся в радості, що маю… що?
Він каже, що повернеться за десять-дванадцять днів, що їде в дуже важливій справі до Флоренції, де має бути у вівторок. Що він завжди в роз'їздах, що повернеться до Неаполя.
Його манери й розмова так нагадують мені Дивовижного, що це мені навіть неприємно.
За ці тридцять хвилин ми мчали трохи як той паротяг, так що на двадцять п'ятій хвилині Лардереї казав, що розоряється. Це щоб, почувши це від інших, не бути враженим. Хитро…
Я забула сказати, як я пояснила цю подорож до Канчелло.
— Ви їдете до Канчелло? — питав він.
— Так, з нами трапилася дивна пригода, тітка загубила свій багаж, свої гроші й телеграфує нам із Канчелло, де вона в скруті. Ми отримали її депешу сьогодні вранці.

Примітки

Іт. veglione — пишний маскований бал, традиційна карнавальна розвага.
Domino — класичний маскарадний костюм: довгий плащ із каптуром, що носиться з напівмаскою.
Fini («завершений, довершений») — Маріїне своєрідне поняття характеру: людина або має вроджену цілість — у манерах, поставі й світській невимушеності — або ні, незалежно від розуму.
Ґризетка — молода міська робітниця (швачка, модистка) легких звичаїв.
Графиня де Мірафіоре була морганатичною дружиною позашлюбного сина Віктора-Емануїла II, графа де Мірафіоре.
Фр. traite — вексель чи боргове зобов'язання, що підлягає сплаті у визначений строк.
Іт. coriandoli — конфеті, дрібні паперові кружальця, що ними обсипаються на карнавалі.
Фр. bédouin — вільний огортальний плащ у стилі бурнуса, модний у 1870-х.
Les Guaranis (1870) — опера Карлуса Гомеса; бразильський твір, що мав чималий успіх на італійських оперних сценах.
Іт.: «Є потяг, що прибуває до Неаполя о четвертій».
Іт.: «зарезервовано».
Дивовижний (le Surprenant) — давніший сердечний інтерес Марі, що його вона позначає цим прізвиськом; уперше з'являється в попередніх зошитах.