# Вівторок, 13 лютого 1877

Вівторок, 13 лютого 1877

Мені здається, що все це мені наснилося.
Я знову починаю ненавидіти себе й гадати, що нас мають за зграю авантюрниць.
Коли я не говорю про чоловіка, це означає, що я більше про нього не думаю. Це щоб ви, прочитавши те, що я казала про Дивовижного й П'єтра, не уявляли, ніби це й досі триває. Коли воно настає, я про це кажу.
Лардереї не сподівався побачити мене на вокзалі, а в петлиці в нього були мої зів'ялі фіалки. Це приємна несподіванка, для мене.
Я ще на початку, а потім ще, напророчила Антонеллі, що він помре за рік і два місяці. Строк збігає… Я про це не шкодую.
Я встала о другій пополудні, щоб тягатися від стільця до крісла аж до вечора.
А ввечері, замість того щоб піти подивитися кавалькади, ілюмінації, вогні, музики, я говорю про Лардереї, слухаючи серенаду.
Розалі приходить розповісти, що кучер отримав депешу, що пан граф у Флоренції, купу всього щодо коней. А головне… Ах! Це справді приємно, знайте ж, що від першого вечора нашого приїзду він знав, що ми його сусідки, а доказ той, що він годинами простоював навколішки, приклавши око до замкової шпарини, а коли треба було вбиратися, ставив туди свого кучера.
— Шарлю, дивіться й кажіть, що там роблять.
Шарль розповідав ці сцени Розалі з жестами, а Розалі приходить переграти їх мені.
— А кучер каже мені: О! Пане, він був як божевільний, заходив, кидав капелюха й падав отам навколішки, отак, а потім казав, що та панна така гарненька, ну й зрештою, і знаєте, мадемуазель, він каже:
— Хто?
— Пан граф, отож, він каже, що хотів би з вами одружитися, він сказав, що кучер одружиться зі мною і… що зробить його своїм управителем, і вони говорили про гроші, ну і я, звісно, наговорила купу всього… А потім кучер сказав, що граф, аби дати знати, що він тут, кричав: дайте мені те чи се, коли йому нічого й не треба було, і що він усе стояв навколішки перед дверима, а потім сказав, що довго не лишиться, що повернеться до Неаполя, бо він увесь такий.
Я двадцять разів змушувала повторювати те саме. Дівчина сміялася, бо, здається, кучер розповідав це так кумедно.
— Ой! Та послухайте ж, мадемуазель, — кричала Розалі, — від першого ж вечора, коли ми приїхали.
То це він почав!
— А потім, — провадила Розалі, — коли увечері маскового балу ви запнули завісу, він був отам такий лютий, ще трохи — і він зажадав би, щоб ту завісу прибрали. Але ж, мадемуазель, я сміялася, бо подумала про вас, що ви теж дивилися, тільки ви почали, і недавно, а раніше ви не знали, що він там.
Розумієте, мені цього досить, аби було про що говорити до одинадцятої.
Є дві речі, які я ніколи не забуду: це костюм Аполлона Бельведерського й чарівне вагання перед вагоном.
Я стояла там посеред купе, не знаючи, чи там два місця, чи три, з ногою, занесеною, щоб піднятися, з пальтом на руці й з очима такими серйозними й такими щиро-запитливими, що я, можливо, навмисне продовжила цю солодку розгубленість. Ця мовчазна згода мені подобалася, одне слово розірвало б серпанок, і чари було б порушено.
Я поступлива, запобіглива до своїх, я весела, і ми говоримо про Лардереї, і це наче легкі й милі чари.

Середа, 14 лютого 1877

Оскільки мама лягла, ми йдемо з Пеліканом на неаполітанський Skating-rink, влаштований, як і в Римі, у чомусь на кшталт манежу. Там панувало справді неаполітанське пожвавлення, тутешні поважні lazzaroni так само галасливі, як і вуличні, а таланти, якими наділені ці милі Masaniello, вправляють у товаристві аматори, з дивовижною спритністю. Так, у вас на очах якийсь синьйор за мить відстебнув офіцерові шаблю, і офіцер мусив відкупитися пляшкою шампанського. Викравши шаблю, поцупили й келихи з шампанським. Нами вже почали дуже цікавитися, коли Пелікан забажав піти, і ми пройшли всю К'яю пішки, Пелікан спирався на мою руку.
Ніхто не зрозуміє моєї гарячки цього вечора, якщо я не скажу, що дізналася від Пеліканового служника. Мозе, той Мозе від першого вечора приятель Шарля, що водить його до кафе, отож я дізналася цього вечора, що Лардереї вже чотири місяці не під опікою, що його батько помер чотири роки тому, що торік він був тут на карнавалі зі своєю утриманкою, якій здобув перші призи за маскаради й костюми тими грішми, що витратив, аби зробити її елегантнішою за дружин своїх друзів. Що його утриманка — та сама Ріґі, співачка з Мілана, що він її ще й досі тримає (мерзотник!!) саму на своїй віллі поблизу Флоренції і що в неї від нього донька.
Я спиняюся, важко дихаючи.
Та що він stenco di tenerla, і нарешті безліч речей про мене, що мене захоплюють. Його кучер — його custode, каже Мозе, і він йому все розповідає; отож він каже йому, що бачив мене раніше, що я йому дуже сподобалася тощо, тощо. Мозе надто дурний, щоб вигадувати. Одного дня, каже він, він захотів піти за загальний стіл і сказав про це своєму кучерові, ma ha avuto vergna. Це довершує мій захват. Він не наважився… Я його обожнюю.
Послухайте, я мала Лардереї за вульгарного гультяя, та відколи я дізналася, з якою грандіозністю він чинить безпутство, я його шаную й ціную.
Тільки навіщо брехати! «Ми розійшлися!» — ось брехня, бо він її ще й досі тримає! І він сімейний чоловік! Донька! Ах! Господи.
Ах, та ну, ах, та ну.
Я ходжу по кімнаті в найбільшому безладі, бо досі моя любов до Лардереї — це поза перед своїми.
Звична серенада надходить, і я кидаюся на балкон, загортаюся в хутро, та попри це мерзну так, що цокочу зубами.
А подумати тільки, що чекати на нього, може, ще десять днів. Якби я знала, що він не приїде, я б поїхала за ним. А якби не та подорож до Канчелло, я б вирушила до Флоренції без жодних церемоній, отак! Ви мене не знаєте, ви!
Якщо я нічого не роблю щодо Антонеллі, то це тому, що він викликає в мене сором і жаль і що я переконана, можливо хибно, що він не дуже розуміє ні значення вчинків, ні слів, ні вартості жодної дії, нічого.
Принаймні, коли говориш із Лардереї, видно, що він розуміє те, що йому кажуть.
Ах! Яка ж я рада дізнатися, що він раніше за мене вдавався до всіх тих витівок, до яких удавалася я!
Ви знаєте, що Біховець напророчив мені пана, який буде страшенно обтяжений маленькою донькою…
Ах! Як це довго, як це довго, як це довго, десять днів!
Донька, тьху! А я ще щовечора приношу з-за загального столу інжир, чорнослив, виноградину й печиво. Речі, що я збираю, аби подарувати йому, коли їх назбирається багато. Дарма! Він віддасть їх своїй доньці. Я збираю для доньки тієї Ріґі, тієї Травіати. Я обожнюю Лардереї, чи принаймні готова робити заради нього дурниці.

Четвер, 15 лютого 1877

Кучер Лардереї ще не поїхав, і я раз у раз посилаю до нього Розалі за новинами.
Пелікан поїхав учора ввечері. Бідолашний, добрий старий.
Я й далі себе ненавиджу.
Я каталася серед усіх наших кавалерів із veglione, у князя Руффо нездоланно кумедна й тонка усмішка. Той лагідний юнак був там, утративши багато своєї лагідності в катанні.
Тільки мені здавалося, що на мене дивляться зневажливо. Ніхто мене не знає. Ця вигадка жахлива.
Я ніколи не цікавилася чоловіком, що має доньку, новизна цієї справи й сама думка про те, що Лардереї, сам дитина, має… дитину, безмежно мене тішить.
Я в превеликому збентеженні… я заспокоююся лише тоді, коли Розалі приходить сказати, що вона… не дізналася нічого нового.
Мені здається, я була б щасливіша, якби знала, що Лардереї — досконалий плобстер, я б займалася ним з більшою… приємністю, бо… тоді варто було б мучитися. Мені завжди прикро, коли об'єкт негідний.
Не приховуйте від себе нічого: це таки я до нього залицяюся.
У мене немає й хвилини спокою, а що, як я візьму та й покохаю? Щоб дізнатися, що це таке… це було б цікаво.
Діна прискіпується до мене з приводу цієї маленької доньки, і щоразу, коли я чую «його донька», «він її батько», це справляє на мене щонайдивніше враження.
Якби я була менш варта жалю, я б не говорила про цього чоловіка, бо він, боюся, не той, хто потрібен, та й хто мені скаже…
Надобраніч.

П'ятниця, 16 лютого 1877

Я не знаю, куди себе подіти, тому ми їдемо сьогодні вранці о дев'ятій оглянути Кастелламаре, Сеяно, Віко, Сорренто тощо. Щодо краси природи, то вона справила на мене приємне враження, більше не скажу, бо вражена не була, можливо навіть тому, що… усе… ціле так дивовижне, що жодна частина не впадає в око. Море було синє й тихе, а сонце сяяло: від Кастелламаре до Сорренто ми заледве перемовилися, тільки я час від часу всміхалася. Було дуже гарно, скрізь напівголі lazzaroni, оливи, божественне повітря, легенький вітерець, що рум'янив щоки, де-не-де квіти серед яскравої зелені, що відтінялася синню води; скелі обабіч дороги, що здаються прямими, мов стіни, а проте в якійсь розколині, чи радше на якомусь виступі, заснула коза.
Ми прогулялися пішки Сорренто, я купила кілька дерев'яних виробів, усе переслідувана родинними картинами.
Сідаючи знову в карету, Діна зробила мені знак глянути праворуч… дідусь підтримував немовля, що силкувалося йти… Діти викликають у мене щось на кшталт сорому.
На зворотному шляху розмова ще нікчемніша, навкруги ті самі розкоші, але на тому ж місці, що й коза, замість кози, так само заснулий чоловік.
Пан Насимов, консул, приходив удруге.
Я обідала сама під акомпанемент розповідей Розалі про Лардереї. Я опускаюся, на жаль!
Краще було б його не зустрічати, він дав мені на мить угледіти… суцільно блакитний обрій, і я нуджуся вдвічі дужче.
Я отупіла від пасьянсів, більше не розкладатиму.
Ні, послухайте, що завгодно, але уявити, що Лардереї має… дитину. Я… я не знаю, але це справляє на мене щонайдивніше враження у світі.

Субота, 17 лютого 1877

Я встала рано, і ми поїхали подивитися грот Позіліппо, ось що мені до вподоби, а потім гробницю Вергілія. Перейдімо до суті! Я засмучена, кучер Лардереї від'їжджає завтра, отже, він не повернеться раніше ніж за два тижні, як він казав, якщо взагалі повернеться. Зволікання цього клятого Шарля… здавалося мені ознакою скорого повернення… Тут мене перервав Альтамура, цей чудовий хлопець був ображений нашим виглядом того дня на балконі, та, далебі, він милий пес… тьху! Як я висловлююся.
[Ах! Дідона, ах! Еней, ах! Лардереї.]
Я каталася й розважалася, був там той, кого ми маємо за князя Руффо, і офіцер, що проводжав Лардереї, — чудовий хлопець, і Мерізано, торішня мавпа, і той лагідний юнак, і багато інших; я була в білому, з двома косами на спині, як у Маргарити, і в чорному оксамитовому чепці. Що вдієш, цілком природно, що нами трохи цікавляться, ми ж бо геть нові.
Від'їзд кучера озивається в мені наче поштовхами розчарування, і ось я починаю слідство з Розалі, змушую її повторювати, як Лардереї рано повертався, а вранці зіскакував з ліжка подивитися в шпарину, потім пантоміму з Шарлем, що робив йому знак підійти, коли помічав когось; як Лардереї відштовхував кучера, а потім хапався руками за голову й кидався по кімнаті, вигукуючи: Ах! Боже милий, Боже милий! Цей жест і ці слова йому притаманні, наближаючись до Канчелло, він схопився руками за голову, вигукуючи: Боже милий, Боже милий, ось і Канчелло!
Ось щось, що дбайливо підхоплено.
Кучер збирає всілякі відомості про мене: чи люблю я коней, чи маю добру вдачу, і ще, і ще, і нарешті, задоволений, оголошує, що я та жінка, яка потрібна його панові. Тож кучер і покоївка влаштовують шлюб. Та йдеться не про це, а про від'їзд чи приїзд. Шарль уже не їде, він дістав накази з Палацу, куди його кличе граф де Мірафіоре по коней для Лардереї, а втім, щохвилини щось інше… Ах! То невже я не можу триматися того, що сказав сам цей Біжу-бузук!
Я не хочу чути про жодні зміни, це надто мене мучить. Якби це хоч було коханням.
Я схибнута на цьому Лардереї, а як вірити Розалі, то й він так само. Розалі розповіла мені це, перш ніж побачила, наскільки я зацікавлена, і навіть сказала мені це як щось байдуже, але незвичайне.
— Він навіжений, — казав сьогодні ввечері Альтамура, — іноді він кидає сто тисяч франків, а іншим разом через два су здіймає бучу.
Знаєте, кучер шукає мені верхового коня напрокат, через посередництво безцінної Розалі. Без цієї дівчини я б не знала, що й робити.
Хотіла б я знати, скільки він протримається цього року; усупереч собі я заходжу в ці любовні думки, а потім, якби він за мною туди не пішов, це було б розчаруванням.
Я бачила його якраз настільки, щоб бути роздратованою й трохи навіженою.
Якби я дала собі волю, я б годинами переписувала найменші речі про кучера, про покоївку, про коней, про графиню де Мірафіоре, що сьогодні поїхала до Флоренції і яку Біжу-бузук приїде зустріти до Рима й провести зрештою до Флоренції.
Далебі, я щось до нього маю… Одіффре прийшов із жахливою повільністю, Антонеллі прийшов унаслідок заразливого впливу Кохання на мене, а цей сімейний чоловік — ну, він прийшов, мов «грім з ясного неба». Це найсправжніший із трьох, та з портрета, який я малюю, ви добре бачите, чи не так, що це ще не ідеал чи той, кого я вважатиму таким.
О нудьго, чого ти лиш не породжуєш!

Неділя, 18 лютого 1877

Завтра буде вісім днів, як Біжу-бузук поїхав.
Погода важка, перемішана з дощем, ми лише заходимо з Альтамурою й дивимося на обід для бідних посеред площі, де відбувається Фестиваль…
Ми перебралися на антресоль, де нам, до речі, зручніше, перший і другий поверхи зарезервовані для принца Карла Прусського, що прибуває завтра чи післязавтра.
На Skating те саме товариство, що й учора, ніхто нас не знає, це доволі цікаво. Той, хто катається й робить такі кумедні жести, щоб усіх нас розважити, — це граф де Мірафіоре, шурин Лардереї. Я зашарілася з утіхи, дізнавшись, що це хтось, споріднений з Александром Македонським.
Угорі стеля; з чотирьох боків стіни, лампа з абажуром, що надає кімнаті хворобливого вигляду, а потім мама, і Діна, і тиша.
Уявіть собі це життя, ці Танталові муки: я виходжу, бачу людей і не досягаю нічого II! Жодної живої душі, жодного слова від подібних мені! Самотність, яку ще нестерпнішою робить година чи дві, проведені на вулиці. Зрештою, аби все сказати, я лежу. Я, лежу вдень і ввечері без сну!
— Який смуток! — вигукнула я вдвадцяте, — і ось як минають найкращі роки мого життя!
— О! Так, сумно, — каже мама.
Це вперше вона не каже мені, що ми живемо дуже весело й як усі; я звертаю на це її увагу, додаючи, що, якби вона завжди так говорила, у нас ніколи не було б сцен. І перед цією покорою й непотрібністю довших промов, які, можливо, підтримали б мене, зробивши зухвалою, я відчуваю, як усе моє життя минає, і плачу так, що ніхто й не здогадується.
Я вчепилася в Лардереї, як потопельник хапається за соломинку; я займалася ним до дрібниць, як сьогодні ввечері вивчала візерунки канапи, на якій лежала, від нудьги, від смутку, від розпачу.
Саме тому я й сама не знаю, що думаю. Якби я була як усі, прихильності посідали б у моєму житті своє звичне місце, та я нещасна, я мов той в'язень, що прихиляється до павука, як до людської істоти; найменша дурниця тішить мене над міру, а потім кидає в біль. Кучер Лардереї поїхав. Ось і горе.
Та Лардереї сказав, що повернеться за дванадцять чи п'ятнадцять днів. Я для нього ніщо, він для мене дрібниця, та наразі він був для мене всім. Він розважався мною, як я розважалася ним, тільки для нього я була тим, чим є вистава для того, хто ходить на неї щодня, тимчасом як я — провінціалка, що раз на рік іде до Опери з рожевими стрічками на капелюшку й говорить про це аж до того дня, коли знову туди піде наступного року.
Я не хочу їхати до Парижа, хоч це й був би якийсь кінець, але я чекаю на Лардереї, мені так до вподоби. Навіщо на нього чекати? Не знаю, це примха… чекатиму. А моя гординя каже мені: це жалюгідно, якби він захотів, то лишився б; навіщо прихилятися до людей, замість чекати, поки вони прихиляться до тебе? І я відповідаю своїй гордині: я з вами згодна, але я ніколи й не претендувала на те, щоб Лардереї втратив через мене розум, а раз цю істину встановлено, моїй гордості тут немає чого робити, і я ні до кого її не маю. Я просто йду за своєю примхою, я ні на що не сподіваюся, тож можете бути спокійні й не турбуватися про наслідки. А скінчивши цей діалог, скажу вам, що його викликало: це мій характер сказав отаке: Бачте, я всього цього не розумію! Я б робила все одразу. Кохати? То кохати цілковито, не спинятися ні перед чим, не бачити нічого, окрім свого кохання. Скрізь крайнощі, стрімкість, шал.
На мою думку… я його перебиваю, бо він збирався сказати, що мав би зробити Лардереї, збирався сказати дурницю, бо ж Лардереї нічого не сказав, нічого не обіцяв, ні в чому не запевняв, він чинив, як хотів, і докоряти йому нема за що. Зрозумійте ж, що це я… яка., а не він?
Ми розуміємо, та оскільки ви, мадемуазель, уявили собі, що цей чоловік вас покохає…
Так, я це собі уявила, тому й дала говорити тим персонажам, яких ви щойно чули, а надто останньому, що заявив, що, коли вже кохання й буває, він розуміє його лиш в один спосіб.
Хтось вимовив ім'я Антонеллі, це справило на мене враження брудної злиденності, як і все, що з цим пов'язано, включно з кардиналами й папою.

Понеділок, 19 лютого 1877

Сьогодні вранці я каталася верхи з Альтамурою. Цей чоловік здається мені пройдисвітом, а проте я знаю, що це не так. Він завжди ніби робить кульбіти, пірнає сторч головою, гнеться в дугу, він трохи затинається й каже еу замість «і», через що здебільшого кричить, роззявляє рота й мовби осідає в собі від захвату. Він багатий, у нього прегарні коні, як ті сьогоднішні, грум; хоч він і не великий вельможа, він знає мало не все місто, я бачила, як він говорить із найкращими панами, і попри ці свідчення моїх очей і вух мені здається, що все це влаштовано, що коні картонні, друзі — люди, яким він платить погодинно, щоб вони з ним віталися, а його дім — театральна декорація.
Це як я не можу уявити графа де Мірафіоре інакше, ніж таким, що розповідає жарт своїми вирячкуватими очима й тієї ж миті краде у вас носову хустинку. Цей королівський син кумедний до нестями, він, мабуть, найвеселіша людина на землі, це мені, до речі, й сказав професор.
І до того ж він гарний, бездоганної статури, високий. Цього вечора були майже лише він і я, кожен зі своїм учителем; я повернулася на обід знесилена, гадаю, після шістдесяти кілометрів їзди.
Хоч я й дістала втіху верхи чи на skating, моя мука нічого не втратила, бо я бачила, як повз моє вікно тягнуться всі карети Неаполя, і не наважилася показатися на вулиці. Це наче хвороба, я почуваюся так, ніби щось украла… а надто після Рима, де ми так прилюдно зазнали поразки в посольстві й усюди, а потім цей масковий бал, де мені дали ляпас по руці, я була з князем Мещерським; він приїхав сьогодні вранці, не бажаючи мені зла, він говоритиме так, як я на те заслуговую, як про панн, що ходили на маскарад… я не знаю, чи це справді погано, але кажу вам, що я в такому стані, що хотіла б померти.
Якби не Рим, ми були б просто мандрівниками… а тепер ця відлюдність, ця двозначність і ця дурна біла статуя, якою всі переймаються, — я!
Ах! Якби не Лардереї, я б уже була в Парижі, там у мене є опора, але…
Мені розповіли сьогодні, що багата спадкоємиця закохана в Лардереї… У мене аж руки похололи дорогою на Skating.
Та це життя відрізає мені всі шляхи!
Ах! Господи Боже небесний, чи можливо бути тим, що я є, задарма, чи для того, щоб на мене глянули й відвернулися…
Якби я була злочинницею, у цьому була б певна пікантність, та я «панна, що подорожує з родиною, дуже шкода, але їм не пощастило».
Ах! Пекло на чотириста чортів!
Моє становище дозволяє казати все, що заманеться, а надто нічого не казати, обійти мовчанкою, мов людей, що ні те, ні се, перебравши перед тим особисті переваги дурної білої постаті, що з'являється всюди й робить усе!
Увесь усесвіт мені бридкий, Ніцца, Париж і навіть Рим, словом, усі справляють на мене враження Брускетті, Анджеліні… тьху, який жах! І всі інші так само, Антонеллі — гірший за всіх. Я люблю лише тих, кого бачу тут.

Вівторок, 20 лютого 1877

Уф!
Я хотіла нічого не додавати до цього вигуку, та Мерізано з офіцером простояли, спершись на огорожу навпроти наших вікон, понад дві години, і я мушу це сказати. Вигляд у нього був надто кумедний.
Жалюгідна, прибита, мертва, якою я була, я взялася сміятися. Офіцер ніби картав його, а мавпочка стрибала й безперестанку поверталася на те саме місце.
Сьогодні мені мовби соромно за все: за Спа, за Рим, за Неаполь. Я уявляю собі такі речі, що з цього можна збожеволіти. Хвора мама лише посилює ці страхи й цей таємничий сором… одне рішуче й підбадьорливе слово повернуло б мені дух, але немає кому його мені сказати.
Голос мій утрачено, фортепіано закинуто, малювання спинено, усе моє життя мов ув'язнене в корсеті, як той у Діни, що перепиняє кровообіг і чинить гірше за смерть!
Ще місяць, треба викреслити цей рік зі свого життя.
Не плачмо надто, бо ж ми можемо вирушити будь-якої миті. Та я чекаю… як; так, але це не причина спокійно приймати таке життя I!
Ах! Ось, іще раз! Ви ніколи цього собі не уявите!

Середа, 21 лютого 1877

Іде дощ, сонце визирає, щоб осяяти прибуття принца Прусського; коли ми з Діною дивувалися, що не бачимо графа де Денгофа, він привітав нас зі свого балкона, що над нашим. Я зробила йому знак прийти й зустріла мало не підстрибуючи з радості. Він наговорив мені щонайлюб'язніших речей, і то з переконаним виглядом; це правда, я погарнішала, і це цілком природно в моєму віці.
Трохи згодом прийшов Альтамура, і, як завжди, я говорила з ним лише про свою любов до Лардереї.
Увечері в нас знову був Денгоф, якого мама приймала у своєму ліжку, тимчасом як Альтамура зайшов до вітальні й лишився з Діною; звісно, я віддала перевагу Денгофу. Ми поговорили потроху про все, багато про мене, яка припала їм дуже до смаку.
Тихий і гладкий пруссак іде о десятій; смиканий Альтамура лишається до одинадцятої. Майже ціла година, проведена в дитячих балачках про Лардереї.
— Па-а-ане Альтамура!
— Ма-а-а-а-демуазеола Мауі! (з ужиманнями).
— Дайте мені новини про Лардереї.
— Про Лардереї?
— Поу вас послюуг!
— Телеграфуйте йому, що знайшовся янгол, готовий сплатити його борги.
— Абсооюно!
а потім
— П… ане Альтамура!
— Ма-а-а-а-а-демуазеоу Мауі!
— Скільки в нього боргів?
— Чи не п'ятсот тисяч франків?

Примітки

В оригіналі англійською: «Skating-rink» — роликовий каток.
Іт. lazzaroni — неаполітанська вулична біднота, голота.
Мазаньєлло — ватажок неаполітанського повстання 1647 р.; тут жартівливо про спритних неаполітанців.
«Під опікою» (фр. interdit) — судово позбавлений права самостійно розпоряджатися своїми справами.
Фр. coquine — букв. «шельма, пройдисвітка»; тут евфемізм на позначення утриманки-коханки.
Іт. (з помилкою, stanco di tenerla): «втомився її утримувати».
Іт. custode — сторож, доглядач.
Іт. (з помилкою, ma ha avuto vergogna): «але йому стало сором».
La Traviata (1853) — опера Верді, чия героїня Віолетта — куртизанка, що жертвує своїм коханням. Марі іронічно порівнює Ріґі, міланську співачку-коханку Лардереї, з приреченою Віолеттою.
Plobster — неясне слово; можливо, фонетична передача якогось жаргонізму або власний Маріїн новотвір на позначення певного типу чоловіка.
Грот Позіліппо (Grotta di Seiano) — тунель римської доби крізь пагорб Позіліпо поблизу Неаполя; неподалік — місце, що традиційно вважається гробницею Вергілія (Parco Virgiliano).
Bijou-bouzouk — Маріїне жартівливе прізвисько для Лардереї, що поєднує bijou (коштовність, цяцька) з bachi-bouzouk (баши-бузук — османський нерегулярний вояк, розмовно про буйну вдачу).
В оригіналі англійською: «Skating».
В оригіналі англійською: «skating».
Комічно перебільшена вимова Альтамури, передана Марі фонетично; вочевидь «Pour vous servir!» («До ваших послуг!»).