Четвер, 8 лютого 1877

Я вирушила в дорогу веселіше, ніж могла сподіватися.
Генерал і Мейсснер приїхали на вокзал із цукерками й квітами; Рангоні прибув ні з чим, зате з любʼязностями. Княгиня Суворова, яка їхала до Монако, сказала, що прийшла нас провести, і сіла в один вагон із нами та Пеліканом.
Отже, до Монте-Карло ми їхали всі разом, тобто мама, я, Діна, Пелікан, тітка, Валіцький і княгиня Суворова. Та навіть договорилася до того, що запропонувала мені за чоловіка другого князя Чвертинського, і без упину розписувала всі переваги такої партії. Князь незабаром приїде.
Я заснула у Вентимільї й прокинулася аж у Римі, [Слова викреслено], морально й фізично.
Мимоволі мені довелося лишитися до вечора, бо потяг до Неаполя відходить лише о десятій.
Цілий день у Римі! У Шпільмана дізнаємося, що сьогодні ввечері в «Аполло» великий бал-маскарад. Я шепочу Пеліканові, що мамі треба цієї ночі відпочити, і ми лишаємося.
Я беру Діну, ми з голови до ніг закутуємося в чорні каптури і, найнявши ландо, розʼїжджаємо по Корсо серед карнавалу. Наша похмурість має неабиякий успіх, а що ми сидимо непорушно, заціпенілі й чорні, нам кричать: Мертві!
Я шукала знайомих облич, аж раптом моїм здивованим очам постав Оскар. Я гукнула йому бозна-що, а трохи далі — Плауден і Дзуккіні. Ми повертаємося до готелю вже у звичайних сукнях, перевдягнувшись під захистом закритого ландо й сутінків.
Щойно Пелікан ліг, мене схопив страшний головний біль, тож я лягаю з холодними компресами й сплю до пів на дванадцяту.
Каптур Діни ніяк не знаходиться, я благаю небо дати мені терпіння, вже північ, а ми зупинилися в готелі «Брістоль», який далеченько. Коли всі нарешті готові й два чорні доміно та рожеве доміно вже на сходах, Розалі помічає, що парадні двері замкнено і весь готель спить!
Хоч рви на собі волосся. На щастя, якийсь пан, що саме повертається, дзвонить, йому відчиняють, ми виходимо. Тепер нова біда — немає екіпажа! Розалі шукає й знаходить; поки ми дісталися до дверей театру, трапилися три пригоди: то забуті квитки, то страхи, через які я йду зовсім не в той бік, де вхід.
Нарешті ми входимо, і так убого перевдягнені, що ніхто не може нас запідозрити, тим паче що ніхто й не знає, що ми в Римі.
На сходах я бачу білявого чоловіка надзвичайної вроди, підходжу… це! Отже Опинившись у скруті, я хапаюся за першого-ліпшого, тобто за цього чоловіка.
— Брускетті, — кажу я, торкнувшись його плеча.
Він знаходить нам ложу, а оскільки я його інтригую, пропонує пройтися залою. Я погоджуюся. Кавалер він надійний. Він такий добрий і простий, що не знає мови маскараду. Зізнається мені, що приїхав тільки сьогодні вранці.
Тоді, між іншим, я повідомляю йому про смерть тієї росіянки, що завжди ходила в білому. Він скрикує, але, одразу опанувавши себе, каже, що йому це байдуже.
Я покинула його з переконанням, що він досі кохає. На жаль…
Мержевський, сидячи під колоною, чекає на «даму зі Спа». Я написала йому сьогодні ввечері.
Після двох слів він мене впізнає, я зізнаюся і роблю юнака своїм захисником, виставляючи його то як мур, то як опору, щоб зберігати незворушний вигляд.
Я проношуся, мов ураган, повз Анджеліні, Бельмонте, Мулітерно, Браскі, Брускі, Папаріґопулоса, Ґвіччолі, Тіберіні, Інгамі, Бутеньова, Патекіно, співака Фості, Клементе Торлонію, Россі, Джанотті, кидаючи кожному фразу, слівце, яке більш чи менш їх інтригує. Я знала, що Антонеллі там не буде, хіба що в масці, але мені так хотілося його побачити, що я сподівалася. Я хотіла бодай дізнатися щось про нього.
— Як, — кажу я, нахилившись до Інгамі, який сидів, — ти тут, коли твій любий друг у такій немилості!
Він не хотів мене відпускати, поки не вирвав у мене імʼя Антонеллі.
Россі нічого не знає, я вигадала для нього казочку, яка нічого не дала, він нічого мені не сказав, хіба те, що я одна із закоханих у Пʼєтра.
«Я кохаю тебе», — кажу я йому італійською, відходячи, щоб узяти під руку Анджеліні, якому вже з годину тому пообіцяла прогулянку залою. Зблизька він дуже кумедний, схожий на надутого рака, але не бридкий. Я пробую читати йому мораль і розповідаю різне про Ніццу.
Беру землю, яку ти топтав, підношу її до серця, а тоді до голови, щоб рескар мі ля маніманте. — кажу я йому, підходячи. Арабська фраза, яка йому пасує, бо він вічно мандрує різними химерними краями.
— Це правда, — каже він, — я самотній, завжди самотній. — І ось ви вже пішли удвох.
Як корисно побачити чоловіків трохи зблизька. Обходиться це лише потиском руки чи ліктя, та й то торкаються рукавички чи доміно, зате про цих панів дізнаєшся стільки всього.
Я чудово заінтригувала барона ді Сан-Джузеппе, інакше кажучи, Сен-Жозефа. Він ішов за мною, благав мене, я стрілою втекла на третій ярус лож і там, помінявшись доміно з мамою, спускаюся вже в рожевому ситці; Анджеліні бере мене за наглядачку чорних доміно й іде залицятися до мами та говорити з нею про нашу попередню розмову, приймаючи її за мене.
Серцем і думками я шукала Антонеллі, а очима — Піццарді. Тепер або ніколи пересвідчитися, чи він справді найвродливіший чоловік у Римі. Я кличу Інгамі й посилаю його шукати Піццарді посеред найстрокатішого й найблискучішого натовпу, під звуки оркестру з шістдесяти музикантів, при світлі тисяч свічок.
— Але де ти будеш? — питає мене добрий Інгамі, щиро стурбований тим, як би підвести до мене Піццарді.
— Там… — кажу я, стаючи посеред зали й окопуючись за Мержевським.
— Як, — каже він мені, — це серйозно!
— Звісно.
— І ви це кажете?
— Кажу, і більше того. Кажу, що зараз у Ніцці є двоє субʼєктів, які страшенно запаморочили мені голову.
— О! Це вже занадто!
— Другові? — кажу я спокійно й просто.
— Справді, ви маєте про мене або надто добру, або надто погану думку! — вигукує він.
— Дайте ж мені спокій і виконуйте свій обовʼязок.
Ніхто мене не впізнавав, о, ніхто, але я ще така дурна, що варто комусь бодай трохи пильніше на мене глянути, як мені здається, що мене викрито.
— Ось він, — каже нарешті Інгамі, підводячи до мене когось.
«Ах! Боже мій! — сказала я подумки. — Оце і є Піццарді!» Ні, я жодної миті в це не повірила, Інгамі з мене покепкував.
Так званий Піццарді спитав мене, вже й не памʼятаю про що, — хто я, здається.
— Скажи спершу, хто ти, — відповіла я йому.
— Як! — мовив він, — ти скажи мені.
— Ах ні, де ж тоді був би інтерес, якби я тобі сказала?
— Ну, то скажи мені щось інше.
— Я… не знаю.
— Га!
Він подивився на мене з таким виглядом: «Ах! та ви мені набридаєте, я тут не для того, щоб вислуховувати такі дурниці», — і лишає мене саму.
Цей фінал вселяє в мене деяку повагу до бридкого, і я ходжу туди-сюди по залі, показуючи на цього чоловіка й питаючи: хто це? Усі відповідають мені: Піццарді.
Тоді я зупиняюся біля Брускі, Анджеліні та інших, які нічого проти не мають, — вони весь час упадають за мною, — і кажу їм, що Піццарді найбридкіший, найдурніший, найгрубіший з чоловіків. Вони витріщають очі й відповідають, що особа, яку я так величаю, — найвродливіший кавалер Рима.
Що вдієш, доводиться поступитися слушним доводам.
Я мʼякшаю й починаю ходити слідом за цим чоловіком і кружляти довкола нього, тягнучи під руку Мержевського, щоб трохи холоднокровно роздивитися це створіння. Почнімо [Слова викреслено] цей болісний огляд. Він високий. Добре. Але сутулий! Ступні гостроносі й лаковані — так, але ноги між собою не ладнають. На жаль.
Обличчя… Ах! Помилуй мене, Господи! Волосся, звісно, чорне, а на маківці примостився дурнуватий капелюшок. Очі пʼяні… чорні вуса і… Ой-ой-ой. Підборіддя й низ щік усі в рубцях, сліди… хвороб, порізи… якісь… О, яке ж це бридке!
Відкриваючи одну по одній ці принади, я не переставала кружляти довкола цього дива.
Як, — сказала я собі, — я на цьому й зупинюся? Ні.
Я була ще в чорному; перевдягнувшись у рожеве, я знову кинулася в наступ, але тремтячи. Часом на мене находять такі незбагненні страхи, як торік перед Дорією.
— Французе, — кажу я несміливо, — французе.
— Що? — озвався він, обертаючись.
— Мій друже французе, — вела я далі своїм природним голосом і тим тоном, яким улещують божевільних, — не будь таким лютим.
— Як? — спитав він, звернувши сяку-таку увагу на мої рожеві ситцеві лахи.
— Та так, у тебе такий страшний вигляд, що я вся тремчу, правда, ти мене лякаєш.
І в міру того як я розписувала свій страх, я потроху його позбувалася.
— Ні, серйозно?
— Дуже серйозно.
— Ти так думаєш? Ну ж бо, прошу тебе, зроби привітнішу міну, ти мене заморожуєш.
— Ти мене цікавиш.
— Якщо це правда, то більше доброти.
— Ах, ну! Ах, ну можна подумати, що я тигр!
— Лев і леопард водночас.
— Звідки ти взяла всіх цих звірів?
— З виразу твого обличчя.
— Та ну!
— Подивися на мене прямо. Добре, тільки мені здається, що я знала тебе з більшими очима.
— Я зменшую їх, коли захочу.
— Щоб менше бачити. Подивися ще раз і всміхнися.
— Гаразд, — сказав він, усміхаючись так по-дурному від старання здаватися добрим, що я засміялася.
— Ну що, — вів він далі, — ти заспокоїлася, я ще лютий? Бачиш, у мене вигляд ідіота.
— Ні, ні. — Я все ще його роздивлялася. Суха шкіра, червоні вилиці, червоні очі, довгий гострий ніс.
— Покажи мені свої руки, — кажу я зневірено.
— Руки мисливця, — сказав він, показуючи їх мені.
Гарні руки з доглянутими нігтями.
— Та ні, Боже мій, мисливець італійський.
— На тигрів, гієн, шакалів?
— Ха-ха-ха! Ні, мисливець на свійську дичину.
— Ну ж бо, мій хижаку…
— Ти африканка, я бачу.
— Можливо.
— Ходімо в Африку, негайно!
— Негайно — до кінця зали, ти надто страшний.
— Правду кажучи, я не знаю, як мені поводитися; візьми мене під руку, я не такий уже й страшний.
Я взяла його під руку, а Мержевський ішов за нами впритул, готовий, як Мефістофель, утрутитися в поєдинок Фауста з Валентином. Незабаром я вже нічого не бачила: Піццарді, славетний Піццарді, починав виявляти неабияку дотепність. Жодного італійського акценту.
— Я тебе не знаю, — сказав він, — хто ж ти така?
— Ревнива іспанка! О! не кривися, кажуть, що ти фат знаєш, я знаю одного, хто на тебе схожий.
— Зовні?
— Авжеж.
— Не дивно, я схожий на всіх.
— Фат.
— О! ні.
— Зрештою, мені це вже казали.
Він зауважив, що рука в мене маленька.
Тут я розповіла йому кілька речей, які знаю від Антонеллі.
— То ти, виходить, член Клубу!
— Друзі ж бо є.
Оскільки він, хоч і кажучи чемно не кажучи надто вже сороміцьких непристойностей, раз у раз повертався до причини людського існування, щоправда, дуже завуальовано, я дорікнула йому, що він грубий звір. І тоді він розгорнув переді мною цілу теорію… більше я вам нічого не скажу!
— Боже мій, — сказав він нарешті, — це мета й суть усього, і всі такі, тільки одні мають сміливість у цьому зізнатися, а інші ні. Я — зізнаюся!
— Ах, друже мій, оце справді щирість! По руках!
І ми, сміючись, потисли одне одному руки.
Не судіть про нашу розмову з цих жалюгідних клаптів.
Кілька з тих панів раз у раз кликали свого Джирофлу, кажучи йому: як ти можеш весь час бути з однією й тією самою, це ж нудно, ходімо вечеряти.
— У тебе дуже виразний російський акцент, — сказав він мені.
— Акцент можна взяти який заманеться.
— Як це?
— Дурне питання.
Тоді я цілком серйозно запевняю його, що приїхала до Рима тільки заради нього, і т. д., і т. д.
Звірюці це вже лестило.
— Ось твій співвітчизник, — сказав він, підводячи мене до секретаря нашого посольства.
— Як, — вигукнула я, — англійською!
— О! прошу тебе, не грай мені тут Африканку.
— Тигр.
— Покажи обличчя.
Він тримав мене за мереживну оборку маски.
— О! я тебе не боюся, Піццарді вміє поводитися де завгодно, — кажу я йому.
— Твоя правда… — і він прибрав руку.
— Зізнайся, що ти росіянка.
— А тобі що до того! Непересічні жінки не мають національності — жінки розумні, вродливі й елегантні.
— Це правда.
— Чоловіки теж; ось ти, наприклад, не надто італієць, ні, не надто.
— Гм… я не надто, ні.
Я даю йому чорну рукавичку, з лівої руки (як на Капітолії, тільки та була біла), пообіцявши забрати її за рік, бо за рік… станеться купа всього!
— За рік, — сказав він, — чому? Справді, ти дуже дивна.
— Прощавай!
Я покинула його, щоб не бути покинутою. Була третя година, я повернулася до ложі, де мама захоплювалася красою Брускетті в присутності кількох панів, що стояли там, спершись на барʼєр ложі, і жартували з наглядачки, а я тим часом сміялася з Брускетті.
Йому не пощастило: його незлюбили. Ці нещасні юнаки шукали масок, щоб піти пити шампанське. Звісно, ми втекли, а я знову послала Мержевського на бал, у доміно, щоб він відповідав, що те доміно (я) — княгиня Мещерська. Це дуже негарно. У Римі не вміють інтригувати, пани нудьгують! Я це добре бачила, бо таки їх зацікавила — я, яка нічого не вміє. Лягла я о четвертій, ще й начеркавши хвалу й голосіння про Піццарді.
навскоси
Вони никають по залі, як голодні пси.
Мене розбудили о сьомій. О девʼятій двадцять я виїжджаю з Рима. Засинаю — і я вже в Неаполі. Проте спала я не так міцно, щоб не почути, як якийсь буркотливий пан скаржився кондукторові на присутність Пратера. І галантний кондуктор став на бік нашого пса.
Але… ні, я зовсім не спала, не знаю, як пояснити, що зі мною було, тільки я жахливо страждала від якоїсь невідомої, незбагненної недуги.
Антонеллі стояв у мене перед очима, його голос сповнював мої вуха, і тієї миті я, здається, покинула б увесь світ, щоб лишитися з ним і кохати його всією душею, аж до смерті…
Я заплющувала очі й уявляла смерть Пʼєтра, мого чоловіка, свій німий відчай при вигляді цього трупа на його ліжку. Я спалювала всі його меблі й одяг і замикала попіл у срібну урну; я наказувала спалити його тіло, а попіл збирали в золоту урну, я влаштовувала у своєму домі каплицю, де проводила цілі дні й ночі, простершись ниць перед його портретом і перед його останками. Я обожнювала його, я знемагала від горя, не проронивши жодної сльози… Послухайте… не знаю, але в цих похмурих фантазіях я знаходила невідомі, пʼянкі насолоди.
Але ось і Неаполь. Чи ви такі, як я? Коли я наближаюся до великого й гарного міста, мене охоплює серцебиття, неспокій, мені хочеться забрати це місто собі.
Ми понад годину добираємося до готелю «Лувр». Неймовірна тиснява, а надто неймовірний крик і безлад.
У жінок тут несусвітні голови. Наче ті жінки, яких показують у звіринцях разом зі зміями й тиграми… Ах! Піццарді і сирени або «дивовижні живі риби» і т. д., і т. д.
У Римі я люблю тільки старе. У Неаполі гарне тільки нове.
Справжнє горнило.
Я бідкаюся, що не можу обожнювати Піццарді… але послухайте: Лардерель живе в нашому готелі. Я спитала в Розалі, чи цей пан зі своєю утриманкою.
— Ні, мадемуазель, він не з утриманкою. Він зовсім сам.
Це сама Розалі поінформувала мене про цей чарівний… скажімо, каламбур; здається, що в Лардереля є своя що кучер Лардереля — чарівний.
Лише на словах я обожнюю Лардереля та Піццарді, виснажуючи себе химерними вибриками, а насправді… ні, вже ні; три години тому — так, а тепер це минуло й більше не вернеться.
Ну от, тільки й бракувало забути, що ми зустріли Альтамуру і що він був у нас; цей славний хлопець мало не збожеволів… він звивався, кланявся, сміявся, був щасливий.
Під час обіду я тричі вставала з-за столу й одним духом написала те, що ви зараз прочитаєте:
Прекрасний мисливцю кохання!
Знаю, ти непостійний, Та згадай про серце, Якому ти завжди був коханим, На маскованому балу в Сан-Карло. Ховаючись від усіх, Чекаю, закутана в плащ, Цих зелених плодів.
Коли ти подав мені руку, О найсумніший похмурнику, Моє серце палало, Мов лава Везувію.
Після стількох радощів Кажу: прощавай, Мені загрожують прикрощі, Коханий мій; Після цих прикрощів І жорстокого прощання Чекаю нових радощів, Мій любий, мій коханий.
А потім… побачите завтра.

Примітки

Театр «Аполло» був головним оперним театром Рима; його знесли в 1888–1889 роках, коли будували набережні Тибру. ↩
В оригіналі італійською: «Veglione» — карнавальний маскований бал, що влаштовувався в театрі. ↩
В оригіналі італійською: «Morte !» ↩
В оригіналі італійською: «Come … qui quando il tuo caro amico è in una bella disgrazia !» ↩
В оригіналі ламаною італійською: «Prendo la terra che tu hai calpodato, la porto al more e poi alla testa per rescar mi la manimante» (кінець незрозумілий; «more», імовірно, замість cuore, «серце»). Марі наслідує арабське вітання — рука до серця й до чола. ↩
В оригіналі італійською: «son solo, sempre solo». ↩
В оригіналі італійською: «Ma dove sarai ?» ↩
В оригіналі італійською: «Eccolo». ↩
В оригіналі італійською: «Dimmi, prima chi sei tu». ↩
В оригіналі італійською: «Come ! … tu dimmulo.» ↩
В оригіналі італійською: «A no, dove sorebbe l’interesse sʼio ti diessi.» ↩
В оригіналі італійською: «Ben, dimni qualche cosa dʼaltro.» ↩
В оригіналі італійською: «Io... non so.» ↩
У «Фаусті» Ґуно Мефістофель спрямовує шпагу Фауста в поєдинку, в якому гине Валентин, брат Маргарити. ↩
В оригіналі італійською: «sorprendenti pesci viventi» — вигук ярмаркового зазивали. ↩
Далі йдуть італійські вірші Марі, написані з помилками; оригінал подано в примітках до кожної строфи. ↩
В оригіналі італійською: «Bello cacciator dʼamore !» ↩
В оригіналі італійською (з помилками, як у Марі): «So che non sei costante / Ma rammentati dʼun core / Dé chi sempre fosti amante / A San caclval veglione / Celandomi a tutti / Aspetto tutto un farajolane / Di codesti verdi io frutti.» Слово «farajolane» незрозуміле; можливо, це ferrajolone — «широкий плащ» (ferraiolo), прочитання непевне. ↩
В оригіналі італійською: «Quando tu mi desti O’ braccio / O tristissimo tristaccio / Il mio cuore bruciava / Come di Vesuvio la lava.» ↩
В оригіналі італійською: «Dopo tante gioje / Dico addio / Mi minaccian noje / Amor mio / Dopo queste noje / E crudel addio / Spero nuove gioje / Caro amor mio.» ↩