Понеділок, 25 грудня 1876

Чому я не вмію висловити всі ті прекрасні речі, які він мені навіює і які стільки інших казали стільки разів і так чарівно. Навести слово якогось великого мужа, славетне ім'я, похід якогось легіону… і це одразу набуло б маленького, тобто великого цікавого вигляду. Я була так заклопотана, упізнаючи ці місця, що голова нашого потяга вже була під скляним дахом вокзалу, а я все ще шукала очима дах Сан-Джованні-ін-Латерано, повний статуй. Дружина іспанського посла була там, приїхала зустріти кількох дам; я відвернула голову, коли вона мене впізнала, — мені було соромно, що я приїхала до Рима… мені здається, тут на мене дивляться як на… непроханого гостя.
Ми зупиняємося в тому самому готелі, у тому самому помешканні; я піднімаюся сходами й, зійшовши нагору, спираюся на скляну кулю на розі поручня, як спиралася того вечора образи. Я кидаю… невдоволений погляд на двері потайних сходів і йду зайняти кімнату з червоним камчатим шовком. Чи повірить хто? З думкою знову скористатися її потайним ходом. [Навскоси: Я вийшла, у темному вбранні, попід руку з батьком, у самісінький різдвяний натовп посеред Корсо, пішки. Усю дорогу я тільки те й робила, що паленіла й боялася когось зустріти. О Риме! Життя! Риме, чаро, радосте, мире й тривого. Риме.]