CZ ENUKFR

# Неділя, 11 грудня 1876

Хроніка Палати 4 грудня. Інциденту чекали від самого початку засідання. Суботня подія, коментарі газет, становище пана де Марсера — усе це віщувало його.
Інцидент стався. Він був недовгий, але гарячий.
Було, мабуть, пів на третю. Депутати, ще нечисленні, метушилися в залі засідань; голосно розмовляли, ходили туди й сюди. Ніхто не сидів на своєму місці, ніхто не зважав на дзвоник, яким пан Греві енергійно тряс, щоб привернути увагу до пана Серфа, що стояв на трибуні.
Отже, саме серед цього гамору промовець виразним голосом кидає такі слова:
Пан Серф. — «На минулому засіданні міністр внутрішніх справ заявив, що уряд приймає резолюцію пана Лосседа. Поширилася чутка, ніби пан де Марсер говорив без згоди ради міністрів. Прошу пана міністра внутрішніх справ ласкаво дати пояснення з цього приводу.»
Ці слова ледве чути. Проте найближчі вловили кілька слів. «Цить! тихо!» — гукають вони колегам. Хвилювання не вщухає. Раптом пан де Марсер повільним кроком прямує до трибуни. Він сходить на неї трохи як засуджений на ешафот. Кладе обидві руки на стільницю з червоного дерева і, не підводячи очей, схиливши чоло, з присоромленим виглядом, чекає тиші.
Ces mots sont à peine entendus. Cependant les plus proches ont saisi quelques mots. « Chut ! silence ! » crient-ils à leurs collègues. L’agitation continue. Soudain, M. de Marcère, d’un pas lent, se dirige vers la tribune. Il y monte, un peu comme le condamné à l’échafaud. Il pose ses deux mains sur la tablette d’acajou, et sans lever les yeux, le front courbé, l’air penaud, il attend le silence.
Тим часом депутати повернулися на свої лави. «Цить» лунає дедалі частіше, хвилювання вщухає. Пан Ланглуа видирається на свою лаву. Пан Ґійо-Монпару, що розносить папери, сідає. Пан Жермен Касс стукає по лаві, вимагаючи тиші. Пан де Марсер усе чекає.
Раптом дзвінкий голос перекриває весь шум:
— Дайте обвинуваченому говорити! — вигукує він.
Це сказав пан Поль Кассаньяк. Пан де Марсер блідне; пан Греві біліє. Ліві як один підвелися й кричать: «До порядку! до порядку!» Гамір стає жахливим. Пан Греві, невпинно дзвонячи, врешті домагається кількох хвилин уваги.
Пан Греві. — Пропоную панові Полю де Кассаньяку взяти назад образливе слово.
— До порядку! — повторюють розлючені ліві.
Пан де Кассаньяк спускається зі своєї лави. Пан де Марсер відходить від трибуни й стає на останній сходинці. Пан Поль де Кассаньяк зʼявляється на трибуні.
Пан Поль де Кассаньяк. — Мені закидають, що я вимовив образливе слово. (Так! так!) Оскільки я не маю звички брати назад сказане, я від нього не відмовляюся.
Цього разу лють лівих сягає вершини. «До порядку! догану! виключити!» — усе це перехрещується в повітрі. Пан Греві дзвонить щосили. Пан Поль де Кассаньяк повертається на своє місце й розмовляє із сусідами.
Пан Греві вгамовує розбурхані хвилі і, зробивши панові де Кассаньяку суворе застереження, закликає його до порядку.
Лівим цього мало, вони вимагають більшого. Але пан де Марсер уже на трибуні; він розтулив уста. Цікавість бере гору над гнівом: замовкають, заспокоюються, слухають.
Пан де Марсер, міністр внутрішніх справ. — Повідомлення, опубліковане сьогодні вранці в Journal officiel, пояснює Палаті, якої особливої стриманості вимагає обовʼязок від усіх членів міністерства, що сиділи на цих лавах.
Мене питають, чи не дали слова, які я виголосив у суботу, приводу до певних чуток, що їх нібито передала преса. Мені це невідомо. Хочуть знати, чи точні слова, надруковані в Journal officiel? Я без жодного вагання відповідаю: так. Дозвольте мені лише додати, що все сталося на очах усієї Палати. (Так! так!)
Коли шановний пан Лоссед висловив думку комісії у своїй вмотивованій резолюції, я сидів на своїй лаві; майже нікого з моїх колег поруч зі мною не було; я швидко підвівся, щоб відповісти на запитання, чи приймаю я запропоновану резолюцію; не маючи ні часу, ні змоги порадитися з колегами, я відповів те, що й навів Journal officiel. (Гучні оплески ліворуч і в центрі.)
Lorsque l’honorable M. Laussedat a exprimé la pensée de la commission dans son ordre du jour motivé, j’étais à mon banc ; presque aucun de mes collègues ne se trouvait près de moi ; je me suis levé rapidement pour répondre à la question de savoir si j’acceptais l’ordre du jour proposé ; sans avoir ni le temps ni le moyen de consulter mes collègues, j’ai répondu ce que le Journal officiel a rapporté. (Vifs applaudissements à gauche et au centre.)
Ліві енергійно аплодують. Праворуч лунає кілька іронічних вигуків. Пан Серф знову зʼявляється на трибуні й бере до відома слова міністра. «Якби я знав, як стоять справи, — додає пан Серф, — я проголосував би інакше.»
Але ліві, хоч і аплодують, невдоволені. Пан де Марсер видається їм млявим; він наче віддає перевагу своїм колегам по раді перед колегами по Палаті; він вибачається перед іншими міністрами, він відступає.
Пан Ґійо-Монпейру особливо обурений. Він хоче чіткішої заяви і сходить на трибуну, щоб попросити дозволу зробити запит міністрові внутрішніх справ «про точний зміст заяв, зроблених позавчора».
Пан Ґійо повертається на своє місце, де його зустрічають одностайними протестами й докорами. Пан Ґамбетта хоче вийти на трибуну, пан де Марсер теж; але пан Греві не дає їм слова. «Питання вичерпане», — каже він. Пан Ґамбетта на останній сходинці трибуни видає розпачливий стогін. «Міністерства більше немає. Не можна робити запит», — кричить він. Пан де Марсер іде. Пан Ґійо-Монпейру, відчувши, що всі від нього відступилися, знімає свій запит, і інцидент вичерпано. Пан де Марсер бере капелюха й поспішає на потяг о 3 год. 25 хв., що везе його назад до Парижа.
M. Guyot retourne à sa place, où il est accueilli par des protestations et des reproches unanimes. M. Gambetta veut monter à la tribune, M. de Marcère aussi ; mais M. Grévy ne leur permet pas de parler. « La question est épuisée », dit-il. M. Gambetta, sur la dernière marche de la tribune, pousse un gémissement désespéré. « Il n’y a plus de ministère. On ne peut pas interpeller », crie-t-il. M. de Marcère s’en va. M. Guyot-Montpayroux, se sentant lâché par tout le monde, retire son interpellation et l’incident est clos. M. de Marcère prend son chapeau et se hâte de gagner le train de 3 h. 25 minutes, qui le ramène à Paris.
*** Решта засідання належить бюджетові фінансів, більшу частину якого проголосовано.
На кілька хвилин затрималися на кредиті, що стосується утримання президента Республіки; пан Антонен Пруст запропонував щорічні асигнування в 300 000 франків на подорожі Маршала.
Пан Леон Се заявляє, що Маршал поки що відмовляється від цих асигнувань. Коли урядові вони знадобляться, він повідомить про це Палату.
Пан Антонен Пруст наполягає на тому, щоб обсипати президента Республіки своїми милостями. Він хоче, щоб той міг подорожувати Францією з пишнотою. Він благає міністра фінансів домогтися, щоб глава держави прийняв щедрий дар пана Пруста.
Але пан Мень заперечує; пан Мень належить до крайніх лівих. Він заявляє, що Республіка не любить пишноти і що її президент повинен вести просте життя й подорожувати третім класом. «Нам потрібні чисті й безкорисливі звичаї, — каже пан Мень. — Маршалові й так досить платять; не слід обсипати його золотом, потрібним бюджетові.» Промовець пропонує відхилити запропонований кредит.
Mais M. Maigne s’y oppose, M. Maigne appartient à l’extrême gauche. Il déclare que la République n’aime pas le faste, et que son président doit avoir une vie simple et voyager en troisième classe. « Il nous faut des mœurs pures et désintéressées, dit M. Maigne. Le Maréchal est assez payé déjà ; il ne faut pas le combler d’un or utile au budget. » L’orateur conclut au rejet du crédit proposé.
Пан Леон Се знову зʼявляється на трибуні; він передумав. Відколи питання набуло того обороту, який надав йому пан Мень, міністр фінансів просить Палату проголосувати за кредит, з тим щоб згодом домагатися його скасування через поправку.
Палата кориться й ухвалює кредит пана Пруста 402 голосами проти 32.
О пане Мень! зауважте, яким юним ви виявилися! Якби ви не відчули потреби показати себе на трибуні, пан Леон Се домігся б відхилення кредиту, і ви були б задоволені; але вам захотілося говорити, і ви забезпечили Маршалові легкий тріумф. Ви виявилися дуже юним, пане Мень! дуже юним!
*** Окрім цього доволі кумедного питання, обговорення не становить інтересу. Пан де Ґасте вимагав створити тютюнову мануфактуру в Бресті; пан Локруа говорив про філоксеру, що вразила департамент Буш-дю-Рон; пан Лельєвр обстоює справу контролерів гербового збору та реєстрації; пан Рувер вказує на злидні сільських листонош; — після чого, коли бюджет фінансів, останній із бюджетів, проголосовано, Палата дає собі два дні відпочинку й відкладає засідання до четверга, щоб обговорювати бюджет доходів. Альбер Міло.
*** A part cette petite question assez amusante, la discussion n’offre pas d’intérêt. M. de Gasté a demandé la création d’une manufacture de tabacs à Brest ; M. Lockroy a parlé du phylloxera, qui infeste le département des Bouches-du-Rhône ; M. Lelièvre plaide la cause des vérificateurs du timbre et de l’enregistrement ; M. Rouveure signale les souffrances des facteurs ruraux ; — après quoi, le budget des finances, le dernier des budgets étant voté, la Chambre se donne deux jours de congé et s’ajourne à jeudi pour discuter le budget des recettes. Albert Millaud.

КАРДИНАЛ АНТОНЕЛЛІ Я вже змальовував тут Антонеллі — радше в домашньому вигляді, ніж у парадному. Я зобразив його таким, яким бачив зовсім зблизька. Великого державного мужа більше немає. Славетний покійник увійшов у променисте безсмертя. Статуя, що крилася в каррарській скелі, вийде з брили й набуде виразної форми. Неможливо, щоб «Фігаро», якого читав великий кардинал, — я маю тому певні докази, — не поклав на цю могилу вінка квітів без терня, якого зазвичай не любить давати живим. Та й ця слава, що щойно запалилася від вогню, який горить вічно, освітлювала світлом часом різким, але завжди чистим світлотінь цього століття. Мені здається, що ця горда душа, яка щойно відійшла, — наче лампа, яку виносять із вітальні: світла поменшало. Коли відійде й Пій, світ ідеалу порине в темряву. Отже, скажімо насамперед, що кардинала Антонеллі вирізняє те, що він був людиною свого часу. Парадоксом це видасться лише поверховому поглядові. Антонеллі смакував сучасний дух, перш ніж із ним боротися. Він відчував його навіть тоді, коли з ним боровся. Цей характер, що не ламався, бо вмів гнутися, належить девʼятнадцятому століттю. Це варто памʼятати на противагу тим, хто захоче привласнити його на користь середньовіччя. Він узяв у нашої доби її зброю і її мову. Розділивши всі високі пристрасті цього часу, Антонеллі розділив і всі його останні й логічні розчарування. А щоб заслужити пережити свій час, треба бути людиною свого часу. Нарешті, цей міністр понад тридцять років мав у своєму відомстві справи всього світу. Його імʼя і його постать залишаться, доки існуватиме історія людства в девʼятнадцятому столітті.
LE CARDINAL ANTONELLI J’ai déjà dessiné ici un Antonelli plutôt intime que de grande cérémonie. Je l’ai portraicturé tel que je l’ai vu de bien près. Le grand homme d’Etat n’est plus. L’illustre mort est entré dans l’immortalité rayonnante. La statue qui était dans le rocher de Carrare va sortir du bloc et prendre une forme définie. C’est impossible que Figaro, qui était lu par le grand cardinal — j’en ai eu des preuves certaines — ne jette pas sur cette tombe cette couronne de fleurs sans épines, que d’ordinaire il n’aime point donner aux vivants. Aussi bien cette gloire qui vient de s’allumer au feu qui dure toujours, a-t-elle éclairé d’une lumière parfois violente, mais toujours pure, le clair-obscur de ce siècle. Il me semble que cette âme superbe qui vient de partir est comme une lampe qu’on emporte d’un salon — la clarté est diminuée. Quand Pie partira à son tour, le monde idéal sera dans l’obscurité. Donc, disons tout d’abord que ce qui caractérise le cardinal Antonelli, c’est qu’il fut de son temps. Cela ne semblera un paradoxe qu’aux regards superficiels. Antonelli a eu le goût de l’esprit moderne avant de le combattre. Il en eut le sens même en le combattant. Ce caractère qui ne se brisait point parce qu’il savait plier, appartient au dix-neuvième siècle. Il est bon de le retenir contre ceux qui voudront l’accaparer au profit du moyen âge. Il a pris à notre époque ses armes et son langage. Après avoir partagé toutes les hautes passions de ce temps, Antonelli en a partagé toutes les dernières et logiques désillusions. Or, il faut être de son temps pour mériter de lui survivre. Enfin, ce ministre a eu dans son département les affaires du monde entier pendant plus de trente ans. Son nom et sa figure resteront tant qu’il y aura une histoire de l’humanité au dix-neuvième siècle.
1846 року Антонеллі був серед тих, хто хотів охрестити за католицьким обрядом Свободу, яка, можливо, незабаром помре безбожницею, як ті «солідарні» вільнодумці, і матиме цивільний похорон. Настав 1848-й. Здавалося, всі декласовані Італії поставили на цей номер і виграли в лотерею кватерну. Це була справжня вакханалія. Дійсність розбила прекрасну мрію Антонеллі. Пія IX вигнали з Рима ті, чиї кайдани він розбив. Повернувшись, він змінив свою королівську манеру. Антонеллі був головним натхненником тієї реакції, відповідальність за яку несуть революціонери. Революції — єдині винуватці загибелі свобод. Нове папство 1846 року сміливо чи необачно звило своє гніздо на вершинах, що їх шмагають бурі; 1848 року воно його покинуло, як орел ніколи не повертається до гнізда, якого торкнулися.
En 1846, Antonelli fut de ceux qui voulurent baptiser, selon le rite catholique, la Liberté, qui va peut-être mourir bientôt en solidaire et avoir un enterrement civil. 1848 vint. Il sembla que tous les déclassés d’Italie avaient mis sur ce numéro et avaient gagné un quaterne à la loterie. Ce fut une vraie Bacchanale. La réalité brisait le beau rêve d’Antonelli. Pie IX fut chassé de Rome par ceux dont il avait brisé les chaînes. A son retour, il changea sa manière royale. Antonelli fut le principal instigateur de cette réaction dont les révolutionnaires assument la responsabilité. Les révolutions sont les uniques coupables de la mort des libertés. La papauté nouvelle avait hardiment ou imprudemment, en 1846, placé son nid sur les sommets battus par les tempêtes : en 1848, elle l’abandonna, comme un aigle ne revient plus à son nid qu’on a touché.
Новому правові, породженому формулою «Рівність, Свобода, Братерство», воно рішуче протиставило старе право. Лише історія зможе сказати, чи не надто рано Антонеллі розчарувався. Але вона визнає за ним вищий дар передчуття. У ньому було щось пророче. Він передчув нинішні бурі, як ті великі північні птахи, яких таємничий інстинкт раптом змушує покидати певні краї. Він передбачив величезний конфлікт особистого сумління зі світською державою. Він хотів уже тепер створити в релігійному й політичному ладі укріплений табір, перш ніж буде остаточно знищено все військо Ідеалу. Він ударив на сполох у серцях, перш ніж спалахнула пожежа. Тоді його розуміли так само мало, як добре розуміють сьогодні. І Антонеллі вклав у цю нову роль три головні чесноти державного мужа: — наполегливість, — знання, — мужність. Коли йому казали: «Ваша Еміненціє, соціальну й антирелігійну революцію розчавлено; людина девʼятнадцятого століття не повернеться до крайнощів 1793 року, які їй огидні!» — Антонеллі відповідав: «Кажу вам, що людина, як пес із Книги, повернеться до своєї блювотини!» І він не брехав.
Au nouveau droit, produit de la formule « Egalité, Liberté, Fraternité » elle opposa résolûment l’ancien droit. L’histoire seule pourra dire si Antonelli s’est trop tôt désillusionné. Mais elle lui reconnaîtra un don supérieur de pressentiment. Il a eu du prophète. Il avait pressenti les orages d’aujourd’hui, comme ces grands oiseaux du Nord, à qui un instinct mystérieux fait quitter tout à coup certains parages. Il avait prévu le conflit énorme de la conscience individuelle avec l’Etat laïque. Il voulut, dores et déjà, établir dans l’ordre religieux et politique un camp retranché, avant que ne fût entièrement détruite toute l’armée de l’Idéal. Il sonna dans les cœurs le tocsin, avant que ne s’allumât l’incendie. En ce temps, on le comprit aussi peu qu’on le comprend bien aujourd’hui. Et Antonelli mit dans ce nouveau rôle les trois qualités essentielles de l’homme d’Etat : — la persévérance, — la science, — le courage. Alors qu’on lui disait : « Eminence, la révolution sociale et anti religieuse est écrasée ; l’homme du dix-neuvième siècle ne reviendra pas aux excès de 1793, dont il a dégoût ! » Antonelli répondait : « Je vous dis que l’homme, comme le chien du Livre, reprendra son vomissement ! » Et il ne mentait pas.
Роль, яку зіграв Антонеллі, була не з його вибору. Він любив «свободу під законом⁵». Але він збагнув велику сучасну істину, якої наші батьки навіть не прозирали; поясню. Христос кинув у всесвіт усі істини, як його Отець кинув туди всі зорі. Як світло деяких із цих зір понад три тисячі років ішло до землі, так і істина, про яку я говорю, майже девʼятнадцять століть лишалася в тіні. Ця істина така: — Демократія може чинити людині тільки зло, і будь-яка свобода, що йде знизу, руйнує народи. Тоді Антонеллі, міряючи свій опір силою нападу й перебільшуючи, як усі провісники, істину, яку вони проповідують, засудив усяку демократію й усяку свободу. Я з тих, хто любить другу, хоч і не любить першої. Тож мені цілком легко пояснити позицію Антонеллі. Проте він не тішив себе ілюзіями. Він не приховував від близьких, що світську владу папства буде зламано. Коли її зламали, він визнавав, що за свого життя не побачить її відродження. Він не мав екстазу Єзекіїля, який у вавилонському полоні бачив уві сні, як відбудовують Храм. Події могли повалити Антонеллі; вони ніколи не заскочили й не здивували його. Поразка входила в його систему. Щоб виміряти й збагнути всю систему кардинала, треба було б прожити сто років, — бо ця система більше зважає на майбутнє, ніж на теперішнє, — треба було б стояти ногами в цьому столітті, а головою — в наступному. Бог, у якого вірив Антонеллі, гарантував йому не Сьогодні, а Завтра!
Le rôle qu’a joué Antonelli ne fut pas de son choix. Il aimait « le sub lege libertas ». Mais il avait compris la grande vérité contemporaine, que nos pères n’avaient pas même entrevue ; je m’explique. Le Christ a jeté dans l’univers toutes les vérités, comme son père y avait jeté toutes les étoiles. De même que la lumière de quelques unes de ces étoiles est restée plus de trois mille ans à venir sur la terre ; de même la vérité dont je parle est restée dans l’ombre pendant près de dix-neuf siècles. Cette vérité est celle-ci : — La démocratie ne peut faire que du mal à l’homme, et toute liberté, qui vient d’en bas, détruit les peuples. Alors Antonelli mesurant sa résistance à la vigueur de l’attaque, et exagérant, comme tous les initiateurs, la vérité qu’ils enseignent, condamna toute démocratie et toute liberté. Je suis de ceux qui aiment la seconde, s’ils n’aiment pas la première. Je suis donc fort à l’aise pour expliquer l’attitude d’Antonelli. Cependant il ne s’abusa point. Il ne cachait point à ses intimes que la papauté temporelle serait brisée. Quand elle le fut, il confessait qu’il ne la reverrait pas renaître, lui vivant. Il n’avait pas l’extase d’Ezechiel qui, dans la captivité de Babylone, voyait en rêve rebâtir le Temple. Les évènements ont pu renverser Antonelli ; il ne l’ont jamais surpris et étonné. Etre vaincu entrait dans son système. Pour mesurer et comprendre tout le système du cardinal, il faudrait vivre cent ans, — car ce système tient compte plus de l’avenir que du présent — il faudrait avoir les pieds dans ce siècle et la tête dans l’autre. Le Dieu en qui croyait Antonelli ne lui garantissait pas Aujourd’hui, mais Demain !
Антонеллі хотів не вбити Революцію — цього він не міг, — а зробити її безплідною. Передусім він хотів вивільнити з-поміж сучасних авантюр папство, на мить скомпрометоване. Правду кажуть, що Пій IX довірив йому королівство, а Антонеллі, помираючи, повернув Пію IX лише уламок корабля. Але цей уламок вказує на підводну скелю. Чи добра була ця система? Чи кращою була б система поступок і зволікань? Я так не думаю. Але напевно духовне папство, першим слугою якого був Антонеллі, не применшилося. Лише одна людина 1870 року змогла стати на захист Франції проти Пруссії, і то був Пій IX. Його кабінет ще напередодні його смерті був, як давній золотий дорожній стовп, від якого розходилися по всесвіту всі римські дороги. Революція змогла взяти мури Рима, не здобувши його душ, — так само можна завоювати гори, не здобувши їхніх орлів! Антонеллі виявився сильнішим за Силу. Без нього ніхто не наважився б протестувати проти політики факту й вигоди. Він — духовне проти матеріального. Він — думка проти тіла. Він, зрештою, — найяскравіший протест проти двох сучасних сил: гармати й грошей. Тоді як голос папи ніби сходить із неба, його голос ніби підноситься з наших безодень. Його розуміють краще. Замість того щоб обчистити дерево Свободи від гусені, він волів вирвати його. Це трохи брутально; але людській природі так властиво мститися на речах за провини народів. І Антонеллі був людиною. Пій — святий. Антонеллі вірив у чудеса, але не розраховував на них. Він дивився в небо, але й собі під ноги. Його відомий доробок величезний. Але ще більший його доробок невідомий — той, що почнеться завтра на його могилі. Це книжка, сторінки якої гортатиме лише майбутнє. На її успіх Антонеллі поставив своє життя й свою славу. Сподіваймося, що він виграє. Але як же йому бракуватиме спершу великій консервативній партії — цивільному суспільству так само, як і релігійному! Незабаром ми побачимо, коли кардинал ляже в могилу, яку величезну безодню ховала його червона сутана!
Antonelli a voulu non point tuer la Révolution — il ne le pouvait pas — mais la rendre stérile. Il a voulu surtout dégager des aventures contemporaines la papauté un moment compromise. C’est vrai de dire que Pie IX lui avait confié un royaume, et qu’Antonelli, en mourant, n’a remis à Pie IX qu’une épave. Mais cette épave indique l’écueil. Ce système fut-il bon ? Un système de concessions et d’atermoiements eût-il été préférable ? Je ne le crois pas. Mais à coup sûr, la papauté spirituelle dont Antonelli a été le premier serviteur, n’est pas diminuée. Un seul homme a pu prendre en 1870 la défense de la France contre la Prusse, et ce fut Pie IX. Son cabinet était encore, à la veille de sa mort, comme l’ancien milliaire doré d’où partaient dans l’univers toutes les voies romaines. La Révolution a pu prendre les murs de Rome, sans en avoir les âmes — de même on peut conquérir des montagnes sans en avoir les aigles ! Antonelli a été plus fort que la Force. Sans lui, personne n’aurait osé protester contre la politique du fait et du profit. Il est le spirituel contre le matériel. Il est la pensée contre le corps. Il est enfin la protestation la plus éclatante contre ces deux puissances modernes, le canon et l’argent. Alors que la voix du pape semble descendre du ciel, la sienne semble monter de nos abîmes. On la comprend mieux. Au lieu d’écheniller l’arbre de la Liberté, il a préféré l’arracher. C’est un peu brutal ; mais c’est si bien dans la nature humaine que de se venger, sur les choses, des fautes des peuples. Et Antonelli fut un homme. Pie est un saint. Antonelli croyait aux miracles, mais il ne comptait pas sur eux. Il regardait vers le ciel ; mais aussi à ses pieds. Son œuvre connue est immense. Mais plus grande encore est son œuvre inconnue ; celle qui commencera demain sur sa tombe. C’est un livre dont l’avenir seul tournera les pages. C’est sur son succès qu’Antonelli a joué sa vie et sa gloire. Espérons qu’il gagnera. Mais combien il va manquer tout d’abord au grand parti conservateur ; à la société civile, aussi bien qu’à la société religieuse ! On va voir tout à l’heure, quand le cardinal sera couché dans sa tombe, quel abîme immense cachait sa soutane rouge !
Наприкінці можу повторити кілька слів зі свого давнього портрета кардинала, які читач, певно, забув. «Сьогодні це чудове серце бореться із втомою від своєї піввікової праці. Три чверті волосся в нього випало. Волосся випадає й від меншого. Обличчя видовжилося й ніби зблідло. Але око лишається чорним, як у Пія IX; залежно від порухів душі воно то матово-чорне, то блискуче. Кажуть, його зіниця має пружність зіниць, які раптом дивляться на сонце, надивившись на ніч. І справді, він бачив по черзі апофеози й катаклізми. Одне слово, це була б велика людина, якби двоє великих людей могли жити в одному домі — у Ватикані. Син бідної родини, він зі своїм гарним гнучким станом швидко набув величного вигляду патриція. Усі ці римляни ссали молоко однієї вовчиці великої породи… Тоді як папа здається надприродною постаттю, Антонеллі — один із нас. У нього наше обличчя й наші жили. Він не священник. Це напівмирське обличчя зберігає за ним індивідуальність поряд із майже небесною особою Пія. Від цієї близькості він зберіг релігійний аромат — як золотий свічник, що його ми позичаємо на свято Божого Тіла і який повертається до нас із запахом ладану».
En terminant, je puis redire quelques mots de mon ancien portrait du cardinal et que le lecteur a sans doute oubliés. « Aujourd’hui ce cœur magnifique lutte contre la fatigue de son œuvre mi-séculaire. Les trois quarts de ses cheveux sont tombés. Les cheveux tombent à moins. Le masque s’est allongé et a comme blêmi. Mais l’œil demeure noir, comme celui de Pie IX ; tour à tour selon les impressions de l’âme, d’un noir mat ou brillant. Sa prunelle a, dit-on, l’élasticité de celles qui regardent brusquement le soleil après avoir regardé la nuit. En effet, il a vu tour à tour les apothéoses et les cataclysmes. Bref, ce serait là un grand homme, si deux grands hommes pouvaient demeurer dans la même maison — le Vatican. Fils d’une famille pauvre, il eut bien vite, avec sa belle taille souple, un grand air de patricien. Tous ces Romains ont tété le lait d’une même louve de grande race… Alors que le pape semble une figure surnaturelle, Antonelli est des nôtres. Il a notre masque et nos veines. Il n’est pas prêtre. Cette face demi-profane lui conserve une individualité à côté de la personnalité quasi-céleste de Pie. Il a gardé de cette approche une senteur religieuse — comme un chandelier d’or que nous prêtons pour la Fête-Dieu et qui nous revient avec une odeur d’encens ».
*** Те, що я тоді казав, — правда. Особистість великого кардинала трохи поглиналася світлом, що оточує Пія IX, мов ореол. Його силует набуде чіткіших обрисів, коли він покине папу, щоб увійти в могилу. Його статую ніколи не зроблять надто високою. Кожна людина, в якій ще живуть інстинкт ідеалу й огида до певних тріумфів грубої сили, внесе свою лепту на цю статую. Я не люблю торкатися певних релігійних питань і зміг їх оминути в цьому другому портреті Антонеллі. Проте скажу, що, покликавши католицьку релігію до боротьби, він неминуче надав їй мужньої енергії, якої їй, можливо, бракувало в Італії. Вона ніби слабла під шануванням пристрасного натовпу, як палець на нозі святого Петра в базиліці стирається від поцілунків вірних. Щодо царини умоглядної політики, то вплив Антонеллі був величезний. Він був генієм опору консервативної партії. Він був найенергійнішим оборонцем принципу влади. З усього цього галасу, що здіймається за два метри над вічною тишею, великому кардиналові залишиться принаймні шепіт захвату душ усіх віросповідань, які протестують проти матеріалістичної політики, хоч яким імʼям її прикрашають. Перший слуга папства, він міг сказати, що завжди «стояв випроставшись перед людьми або навколішки перед Богом». І справді, його життя було як римські церкви, де немає на чому відпочити і де треба або стояти навколішки, або стояти випроставшись. Він дотримав клятви, яку дав, — він ніколи не покидав свого володаря і, добровільний вʼязень, не вийшов зі своєї вʼязниці. Мертвий, він із неї не вийде. Його тіло перейде просто з ватиканського ліжка до склепів собору Святого Петра в Римі, каплиці папства.
*** Ce que je disais là est vrai. La personnalité du grand cardinal était un peu absorbée par la lumière qui entoure Pie IX comme une auréole. Sa silhouette va reprendre des contours plus définis en quittant le pape, pour entrer dans la tombe. On ne fera jamais trop haute sa statue. Tout homme chez qui restent encore l’instinct de l’idéal et le dégoût de certains triomphes de la force brute, souscrira à cette statue. Je n’aime point traiter certaines questions de religion, et j’ai pu les éviter dans ce second portrait d’Antonelli. Cependant, je veux dire qu’en appelant la religion catholique à la lutte, il lui a nécessairement donné une énergie virile dont elle manquait peut-être en Italie. Elle semblait se débiliter sous les hommages d’une foule passionnée, comme l’orteil du saint Pierre de la basilique s’use sous les baisers des fidèles. Quant à ce qui regarde le domaine de la politique spéculative, l’action d’Antonelli a été énorme. Il aura été le génie de la résistance du parti conservateur. Il aura été le plus énergique défenseur du principe d’autorité. De tout ce bruit qui se fait à deux mètres au-dessus du silence éternel, il restera du moins au grand cardinal le murmure d’admiration des âmes de toute religion qui protestent contre les politiques matérialistes, de quelque noms qu’on les décore. Premier serviteur de la papauté, il a pu dire qu’il avait toujours été « debout devant les hommes ou à genoux devant Dieu. » En effet, sa vie fut comme les églises de Rome où il n’y a rien pour se reposer et où il faut être à genoux ou debout. Il a tenu le serment qu’il avait fait, — il n’a jamais quitté son maître, et prisonnier volontaire il n’est pas sorti de sa prison. Mort, il n’en sortira pas. Son corps ira de plain-pied de son lit du Vatican aux caveaux de Saint-Pierre-de-Rome, la chapelle de la papauté.
Пій IX, біла мармурова постать, прийде стати навколішки на плиту над могилою Антонеллі — це варте мавзолею Мікеланджело!
Усі прапори великих переможених справ у Європі повʼяжуть на древко креповий бант!! — Це варте надгробного слова Боссюе. Ignotus.

Кардинал Антонеллі помер у Ватикані в ніч із неділі на понеділок; звістку передало до нунціатури міністерство закордонних справ; учора о шостій вечора папський нунцій у Парижі ще не отримав офіційного повідомлення від свого уряду.
Славетний міністр Пія IX помер від нападу ядухи, спричиненого подагрою.
3 листопада, хоч і дуже хворий, він ще був у залі аудієнцій біля Папи.
У ніч із 5 на 6 він отримав папське благословення; за кілька хвилин йому уділили останні таїнства.
Кардинал Джакомо Антонеллі народився в Соніно, невеликому селі поблизу Террачини, 1 квітня 1806 року; отже, йому було сімдесят років.
Монсеньйор Ваннутеллі, заступник державного секретаря, тимчасово виконує обовʼязки державного секретаря.
Кардинал Антонеллі заповів Ватиканові свою колекцію дорогоцінного каміння й предметів мистецтва.

Примітки

«Skating» (англ.) — роликова ковзанка, модний світський заклад 1870-х років. ↩

Cocottes — куртизанки, утриманки напівсвіту. ↩

Квазімодо та Есмеральда — персонажі роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831); горбатий дзвонар, який марно кохає вродливу циганку-танцівницю. ↩

Тит Лівій (59 р. до н. е. — 17 р. н. е.) — римський історик, автор хроніки «Ab Urbe Condita» про Рим від його заснування. ↩

В оригіналі латиною: «sub lege libertas». ↩

# Неділя, 11 грудня 1876

Неділя, 11 грудня 1876

Понеділок, 11 грудня 1876

Примітки