# П'ятниця, 2 грудня 1876

П'ятниця, 2 грудня 1876

Увечері ми приїхали. Я була задоволена, бо доля послала нам двох антибців, які прийняли нас за росіян, що вперше подорожують, і ставили нам найнаївніші запитання. Пан і пані Анічкови з дітьми, разом із тіткою, Валіцьким і Трифоном, чекали на нас. Ці чудові Анічкови. Вони сумні до знемоги, але я їх обожнюю. Не було ще людей чесніших і прямодушніших, ніжніших і відданіших.
Під час вечері з'явився генерал Бібі. Чарівний, який сміється й тішиться всім, мов дитина. Я приношу йому цигарки, кожну з відтиснутим його ім'ям. Ця тонка увага його зачаровує. Валіцький, моя тітка й Барнола дістануть такий самий подарунок. Я знову у своєму блакитному раю. Ах! яка шкода... У мене вдома так гарно, мої очі відпочивають на витончених і розкішних речах... а я мушу їхати!
Спускаючись до саду, я застала Пелікана з його лікарем Бруссе, Іванова, дідусевого окуліста, генерала Вольфа й Біховця, а потім і Анічкових. Довелося показатися й потішити моїх матінок, які нетямляться від радості, бачачи, що я погладшала. Бачили ви таке щастя. Але я покинула їх усіх, щоб побачити своїх жінок із рю де Франс. Оце вже зустріч! Мені оголосили про шлюби, смерті, народження. Я спитала, як торгівля? Кепсько, відповіли.
І ось мене понесло. Коли дізналися, що я бачила Палату, всі відступили з великою повагою, а потім з'юрмилися довкола мене. І тоді, узявшись у боки, я виголосила їм промову впереміш із прокльонами та ніццькими вигуками, показуючи їм республіканців із руками в народному золоті: Як ось мої руки в цьому рисі! — і я занурила свою лапу в мішок із рисом.
— Ет! та чого ж, навіщо створено багатих? Щоб допомагати бідним! Я нічого не тямлю в торгівлі, ви — у малярстві. Не всі можуть правити. Столяр Сера робить свою справу, але не здатен написати закон, так само як Імператор не зміг би змайструвати ані найменшої табакерки. А торгівля йде кепсько, і чужоземці більше не приїздять. Хай йому грець, ніхто ж не хоче ризикувати головою й статком! Це лише невеличкий зразок. Звісно, немає жодної заслуги в тому, щоб навертати жінок, які нічого не знають і яким на все начхати, пояснюючи їм заплутані речі найпростішими прикладами, але моє дурне марнославство полоскотала похвала, коли я почула, як вони шепочуть по-ніццькому: Це правда, та воно ж і справді правда! якби це був чоловік, із нього зробили б короля.
Але куди більше тішить мене те, що я викликала сльози в очах цих жінок, розповідаючи їм про нещастя імператриці Євгенії і надто про одну її фразу біля вмирущого солдата в лікарні, під час епідемії. Я й сама мала сльози на очах.
Після такої довгої відсутності небо Ніцци підносить мене, і я почуваюся так, наче злітаю, дихаючи цим чистим повітрям, дивлячись на це прозоре небо. Море, заледве посріблене захованим сонцем, без хмар, ніжно-теплого сірого тону, осяйна зелень... Як це гарно і як добре було б жити в цьому раю.
На мені була біла сукня з нашивкою на грудях, вишитою сфінксом старовинних барв по золоту. Такі самі нашивки на кишенях і такий самий галун, зав'язаний навколо талії. Капелюшок а-ля Рембрандт із довгим пером (не такий, як англійські капелюшки чи ті, що їх бачиш повсюди, — бридкі карикатури). І обличчя, можливо, таке саме свіже й гарненьке, як моє. Принаймні мені потайки заздритимуть усі ці дами у вульгарних і крикливих убраннях і всі ці дівчата в крикливих і бридко-простих сукнях, які заразом аж надто вдають із себе пань. Фе! який жах. Я тривіальна.
А таки справді родина має свій чар. Грали в карти, сміялися, пили чай. І я відчула себе пройнятою спокоєм серед своїх, оточена моїми любими собаками.
На мить я відчула певне марнославство, розмовляючи про серйозні речі зі старими... але зрештою це нікому не відомі старі, що мені до них? Я так боюся лишитися в Ніцці, що божеволію. Мені здається, що ця зима знову буде втрачена і я нічого не зроблю! У мене відбирають змогу працювати! Ґвалт, ницість!!!!! Біховець надіслав мені великий кошик квітів, а ввечері мама полила його, щоб зберегти квіти... Ну ось, ці дрібнички виводять мене з себе. Це вдавання міщанства доводить мене до розпачу! Ах! Боже милосердний. Ах! Богом небесним запевняю вас, що я не жартую!
Я поверталася з павільйону у чарівному місячному сяйві, що освітлювало мої троянди й магнолії... Цей бідолашний сад, який ніколи не дарував мені нічого, крім сумних думок і нестерпних прикрощів. Я піднялася до себе з вологими очима, сумна, дуже сумна.

Субота, 3 грудня 1876

— Ми знайдемо вчителів, — сказала вона мені, — ми знайдемо все, що ви захочете, і я слугуватиму вам за модель, тільки лишіться. Від нас вона пішла до Консула. Вона хоче знову приймати, як вісім років тому. Можливо, вона й могла б... але це марно, я мушу серйозно вчитися. О горе! Я ходила з тіткою сплачувати рахунки.
Спогад про Рим змушує мене мліти... але я не хочу повертатися туди, як минулої зими... ні, ні... це було б жахливо. Спробуймо Париж... О Риме! Чому я не можу знову тебе побачити або ж померти тут. Я затамовую подих і витягуюся, наче хочу простягтися аж до Рима. А пані Суворова щаслива! Її лихословлять, як нікого, і вітають та шукають її товариства більше, ніж будь-кого.
— З вашою особою, вашими витратами й вашим способом життя ви мали б тримати Ніццу отак, а натомість... на вашому місці я не лишилася б тут і на добу! Ось слова Музе. Скільки зітхань!

Неділя, 4 грудня 1876

Рікардо снідав у нас, і я дала йому цигарки, кожну з відтиснутим його ім'ям. О, що за життя! Це смерть. Нічого не робити, нікого не бачити! Захована, замкнена, сама! Уся розвага — зміни неба. Учора воно було чисте, і місяць сяяв, мов бліде сонце, сьогодні ввечері воно вкрите великими чорними хмарами, розідраними так, щоб прозирали світлі й осяйні клапті, як учора... Я роблю ці спостереження, переходячи сад, щоб дістатися з павільйону додому. У Парижі немає цього повітря, цієї зелені й цього запашного нічного дощу.

Понеділок, 5 грудня 1876

Наші розмови обурливі, я ненавиджу його й ненавиджу себе, бо це я його таким зробила. Уся розвага — все ті самі Анічкови або Генерал. Валіцький і моя тітка цілий вечір переконували мене, що мої розрахунки ні до чого, що Олександр усе вкраде і що нам лишається тільки сушити собі голови.
Я написала тридцять листів. Один — у відповідь батькові, і він доволі спритний. Я вдаю обурену ніццькими плітками, бо подейкують, ніби він змусив мене платити, коли я їздила його провідати. У моєму віці, з моєю освітою, моїм обличчям і моїм характером я замкнена, мов у в'язниці. Гірше! Я викинута з товариства. Панни Говард говорять про мене з великою цікавістю й великим співчуттям!! Мені здається, що я вмираю...
Я через силу дочитала «Молодість короля Анрі» Понсона дю Тераля, усі вісім томів. Ах! якби я прочитала її раніше! Яка повчальна книжка! Як добре я б поводилася, якби розуміла такі часті натяки Ченця на «Молодість короля Анрі». Скільки ж він мені про неї говорив... А я нічого не знала. Це повний курс його освіти, і навіть французької він навчився з цієї книжки. О Великий Понсоне!

Вівторок, 6 грудня 1876

Цілий день я була, як того дня, коли ходила до Вартеля. Я готувалася до сьогоднішнього вечора, до Опери, до прем'єри «Балу-маскараду». Я не виходила від самого повернення, і ніхто мене не бачив. Бувають дні, коли все вдається. Моє волосся вляглося наче саме собою й зробило мені чарівну античну голову, як ото в грецьких статуй: багато волосся, зібраного золотою стрічкою, відкрита потилиця, лише ледь завуальована кількома природними дрібними кучериками. Перлове намисто й сукня без жодного шва, проте облягаюча й задрапована, мов на статуях, що мене таки трохи бентежило через мої досконалі й такі пружні форми, яких жодна сукня не може приховати. Зайве й казати, що на сукні немає жодної оздоби, ані навіть рубця, вона просто обтріпана по краю, як у жебраків.
Моя тітка, Діна і я — якраз навпроти Еміля з Красенем-Денним та двома іншими фатами. Сьогодні ввечері я подобалася собі, і, гадаю, так само й залі. Я хотіла видатися чудовою Емілеві. Я дуже змінилася за півтора року. Я стала стрункішою, стала жіночнішою. Зала повна; зі знайомих — княгиня Суворова й пані де Вікерслоовт; з відвідувачів Бібі, Ґалула й наш банкір Жіллі вітають мене зі своїх крісел, що під нашою ложею (партер). Що ж до левів, то я на них і не глянула...
Зверніть увагу на дію «Балу-маскараду», де губернатор і Амелія зустрічаються в лісі. З'являється Ренато, чоловік, і, не впізнавши своєї дружини, благає губернатора тікати, бо щомиті можуть наскочити розбійники.
Одіффре все ж таки найвродливіший і найелегантніший вельможа доброго міста Ніцци. Він такий гарний, що, якби я лишилася тут, я була б здатна знову ним зайнятися. Поки що я не звертаю на нього уваги, це моя тітка за ним спостерігає й залюбки помічає блідість чи рум'янець... ця добра душа переконана, що палкий володар замку плекає до мене приховану пристрасть. Та й навіщо б він її приховував?
На виході, поки Генерал шукав наш екіпаж, я кілька разів повернулася спиною до Красеня-Денного, який, бажаючи, без сумніву, вшанувати мене вітанням, силкувався побачити мене в обличчя. Оскільки я остаточно показала йому свій зад, який, зрештою, такий самий гарний, як і перед, дивлячись на стіну, він уклонився моїй тітці й підійшов заговорити до мене; цієї миті надійшов Біховець, і я мала задоволення різко покинути інспектора собак і Ґалулу. Як я наважилася показатися в місті, де нас так заплямували і де нам завдали стільки образ. Безперечно, лише Еміль здатен мене надихати: коли я його бачу, я сміюся, а коли я з нього сміюся, я складаю... завтра король. Повертаючись, я наспівувала торішні приспіви.
— Які ж ми були веселі тоді! — мовив Генерал.
— Ах! так, — відповіла я. стаття про кардинала Антонеллі: див. с. 222–224

Середа, 7 грудня 1876

Ми віддали візит пані Суворовій і побували в пань де Баллор та Вікерслоовт, які приходили до нас. Жанна нині зі своїм страхітливим чоловіком та своєю свекрухою, княгинею де ла Тремуй. Уперше я хрещена мати. Біховець — хрещений батько. Об'єкт — донька росіянки, одруженої з негром. Дівчинка чорна; мати стане покоївкою в мами. Мені довелося поцілуватися з Біховцем, такий звичай. Маму це дратує, і вона тільки те й робить, що вигукує й обурюється, сміючись. Ах! якби вона знала...

Примітки

Імператриця Євгенія (1826—1920) — дружина Наполеона III, вигнана після падіння Другої імперії 1870 року; до 1876 року жила в Англії.
«Молодість короля Анрі» — восьмитомний історичний роман П'єра Алексіса Понсона дю Тераля (1829—1871), дія якого розгортається за часів французьких релігійних воєн і правління Генріха IV; один із найпопулярніших романів-фейлетонів своєї доби.
«Бал-маскарад» (іт. Un ballo in maschera) — опера Джузеппе Верді (1859); сюжет розгортається довкола балу-маскараду, політичної змови й любовного трикутника.
Belle-de-jour — букв. «денна квітка», березка, що розквітає лише вдень і в'яне ввечері; Марі вживає це як зневажливе прізвисько для нетривкого, марнославного чоловіка.
«Володар замку» (фр. châtelain) — повторюваний жартівливий епітет Марі для Одіффре, господаря Башти (la Tour).
Тремуй — один з найдавніших шляхетних родів Франції, з безперервною історією від доби середньовіччя.