Того ж вечора ми зустріли якусь Марію Перлик, сорокарічну панну, доньку шинкаря з великого шляху, як і всі тутешні люди, що подорожували ще до залізниць. Вона була на маминому весіллі й прийшла зі свого буфету на станції Водяна, щоб мене побачити.

Того ж вечора ми зустріли якусь Марію Перлик, сорокарічну панну, доньку шинкаря з великого шляху, як і всі тутешні люди, що подорожували ще до залізниць. Вона була на маминому весіллі й прийшла зі свого буфету на станції Водяна, щоб мене побачити.
Вона розповіла мені, між іншим, що в тому самому потязі їде пан Новосельський, який колись давно знав мою матір і дуже хотів би мене побачити. Я чула це ім'я від мами, та й воно дуже відоме, а свого часу тільки й мови було, що про його велетенські починання, його мільйони та його банкрутства, не менш велетенські, ніж його починання.
На наступній станції панна Перлик (вона їде за годину звідси до свого брата) привела до мене цього добродія. Знайомство було... дивне, але він знав, хто я, а я — хто він, і все минуло дуже добре. Новосельський унаслідок своїх мінливих статків був прийнятий усюди, навіть при дворі Росії та Франції, тож це людина з гарними манерами і приємна.
Він зробив мені всі мислимі послуги, дав свою подушку, свої пледи й був надзвичайно люб'язний.
Тепер він міський голова Одеси. Вельми завидна посада, надто в Одесі.
Мер російською зветься «голова́» (голова), а мерія — «дума» (думка). Хіба не цікаво?
Наступний день, понеділок, минув без жодних пригод аж до вечора. Ми попрощалися з Новосельським і дізналися, що за наказом згори вивіз коней із Російської імперії заборонено!
Ми лишаємо їх у Бірзулі й рушаємо далі, сподіваючись якось залагодити справу на кордоні, куди прибуваємо у вівторок уранці. Маючи листа від начальника станції Бірзула, відданого Новосельському, ми одразу дістаємо до своїх послуг начальника станції Волочиськ, молодого поляка, що говорить французькою і має вигляд пана.
Завдяки йому не відкрили жодної валізи, жодної скрині, і нам довелося заплатити тільки за цигарки, які я сама задекларувала. Заспокойтеся, це подарунки для Ніцци.
Що ж до коней, ми лишаємо Кузьмі письмову інструкцію і доручаємо його начальникові станції Волочиськ, як і попереднім начальникам. Нам довелося пробути у Волочиську до вечора, чекаючи наступного потяга, у товаристві однієї міщанської російської родини, від якої мені робилося млосно.
Цей надлишок часу не завадив нам спізнитися через скриньку з цигарками, яку ніяк не могли забити, бо Шоколат запхав туди свої старі брудні чоботи. Але начальник станції, сама люб'язність, затримав для нас потяг на п'ять хвилин, наче ми були в Полтаві.
Тієї ночі, з вівторка на середу, я чудово спала в ліжку, мов у готелі, бо батько взяв місця в нічному вагоні — дуже зручному й заледве трохи дорожчому за звичайний перший клас.
Оскільки було ще не пізно, а я вже лежала, я взялася читати славнозвісну «Молодість короля Анрі». Ах! якби я прочитала її раніше, цю добру книжку! Нічого не сталося б з Антонеллі. Цей шахрай списував одного з найогидніших героїв. І списував явно. На кожній сторінці мене брали маленькі напади обурення. І як же я принижена тим, що мене обдурило молоде щеня, що я звернула увагу на покращений різновид Мішеля Ерістова! Для чого ж потрібні романи? Та ось бачите, хай йому грець! Щоб не помилятися щодо панів, які відтворюють героїв панів Понсона дю Тераля та Ксав'є де Монтепена. От тільки ці панове вкладають у це саму лише найдурнішу розпусту.
І, як я бачу, П'єр Антонеллі, небіж славетного кардинала того ж прізвища, мав мене за міщанку XVI століття.
Мораль: треба читати найгірші книжки, позаяк саме їх читає більшість панів, з якими ми маємо честь стикатися.
Я у Відні.
Фізично кажучи, моя подорож була бездоганна: я добре спала, добре їла й залишаюся охайною. Це найголовніше і можливе лише в Росії, де топлять дровами, а у вагонах є вбиральні.
Батько був цілком стерпний, ми грали в карти й кепкували з подорожніх. Тільки сьогодні ввечері він утнув одну зі своїх штук.
Він узяв ложу в Опері, але відмовився супроводжувати мене туди інакше, як у дорожній сукні.
— Ви користаєтеся з мого становища, — кажу я, — але я не потерплю, щоб хтось дозволяв собі розкіш мене тиранити; я не піду, на добраніч!
І ось я в себе. Моє становище? Так, у мене ні шеляга. Бо в мене є тільки векселі на Париж, які доти мені ні до чого. Змушена покинути коней, я дала Кузьмі п'ятсот карбованців і лишилася зі своїми п'ятдесятьма тисячами франків, але у векселях.
Я кажу про це батькові, який ображається й прибирає найшляхетнішої постави, вигукуючи, що йому начхати на витрати і що витрачати на мене йому нічого не варто — так багато він витратив за своє життя.
Тут пахне Європою. Високі й горді будинки підносять мій дух майже так само високо, як їхній останній поверх. Низькі полтавські оселі пригнічували мене.
За чим я шкодую, то це... за вчорашнім освітленням вагонів. Світло, що падає зі стелі, має зовсім особливий чар. По-перше, воно не розтинає кімнати й змушує погляд оглядати всю її висоту, бо очі одразу звертаються до світла; у такий спосіб лінії та гармонія приміщення не руйнуються, а сяйво, спадаючи згори, наче розливається на вас і на все довкола, мов таємнича й сповнена величі ласка.
[На полях: П'єр Антонеллі. П'єтро Антонеллі. П'єр Антонеллі. Кардинал Антонеллі Кардинал.]
Серед усього цього, під час подорожі й після неї, чи стою я, чи сиджу, чи лежу — моя думка завжди повертається до того самого: кардинал помер. Оскільки з пророцтва Монґрюель нічого не справдилося, я більше ніколи про нього не говоритиму. Щодо сомнамбул, то є лише Алексіс, але він не пророкує майбутнього, бо він не шарлатан. Та згадайте пророцтво на картах від Моро. Але не говорімо про це, доки не побачимо, чи воно справдиться. Поговорімо про дійсність. Кардинал помер. Якби він мав ласку зробити це раніше... а втім, вийшло б на те саме.
Ет! Що мені до цієї родини італійських фатів, шарлатанів і виробників крейдяних статуй! Via e al diavolo.
Кардинал помер. Коли Паша поклав мені перед очі цю депешу, я зашарілася, а пальці мої тремтіли мало не годину, що я приховала, лагодячи капелюшок.
Він помер, і я, сама не знаю чому, цьому радію.
Мені здається, що впала якась велика перешкода. Але перешкода чому? Chi lo sa?
О, яка мука, коли я думаю про Рим.
Я хочу вчитися, і все мені заважає. Мої таланти марнуються, час спливає. У мене немає ні поступу в навчанні, ні світських утіх.
Це смерть.
«Est socia mortis homini vita ingloria»
Я не знаю, в який бік кинутися.
До Рима! Безперечно, до Рима, але скільки часу вже втрачено. Я надолужу його влітку. Більше мені не треба їхати до Росії. А хтозна?
Кардинал помер.
Я віддам свої п'ятдесят тисяч франків тому, хто морально знищить мені П'єра Антонеллі; нині такого немає, а потім у мене вже не буде грошей.
Та будьмо ж спокійні, нічого не втрачено, і настане день, коли я помщуся, тобто коли Бог за мене помститься. Він справедливий.
Я хотіла перечитати минулу п'ятницю 13 жовтня і справді не змогла. Це осоружно.

Четвер, 16 листопада 1876

П'ятниця, 17 листопада 1876

Субота, 18 листопада 1876

Минулого четверга ми пробули у Відні до шостої години. Батько повів мене до Захера, ресторатора, і трохи містом імператорів, бажаючи, щоб його мали за мого чоловіка, тоді як я цього з великою відразою боялася.
Коли подорожуєш нашим потягом і коли сиплеш грішми, тебе всюди миттю обслуговують, навіть у вагоні. Запопадливість і безперервні «ваша високосте» тішать батька, а от мене здивувало б лише протилежне, і що більше мені виявляють шани, то природнішим я вважаю це й тим більш належним для мене.
Я не переставала думати про Антонеллі, майже всупереч собі, і цей обов'язок тримати його в думках викликає в мене дуже дивне почуття. Я не знаю, чому маю вірити. Кохання, ненависть, досада, байдужість, жах? Ясно одне: я його зневажаю, і це лишає мені нескінченний біль. Моя уява працювала так добре, що наступного дня, у п'ятницю, не пам'ятаю вже на якій станції, мені здається, що... цей чоловік підбіг би, задиханий, упав би переді мною на коліна, схопивши мене за руки, перш ніж я встигла б обуритися, і дивлячись на мене тим обличчям... тодішнім, і тими очима, лукавими, але ласкавими й закохано-стривоженими... Безумства, безумства, які вже давно мали б вичерпатися.
Сьогодні вранці, у суботу, о п'ятій годині ми в'їхали до Парижа.
Від Відня, як і до Відня, ми мали вагон-салон із ліжками тощо. Та хай там як... цей гуркіт, ці поштовхи мене втомили. А надто жахливий дим.
У Гранд-Готелі ми знайшли мамину депешу.
Ми взяли номер на другому поверсі, я скупалася й чекала маму. Але я така зневірена, що мене вже ніщо не зворушує.
Вона приїхала з Діною, Діною щасливою, спокійною, що й далі несе своє служіння сестри-жалібниці, ангела-охоронця.
Ви, певна річ, здогадуєтеся, що ніколи мені не було ніяковіше: тато й мама. Я не знала, куди подітися.
[Навскоси: А взагалі-то я не ніяковію через дрібниці.]
Безсоромний, черствий, безчулий чоловік — навпроти хворої, нещасної, обуреної жінки. Вона не могла не дорікати, а він убачав би в цьому самі лише образи. А я між ними двома. Було кілька сутичок, але нічого надто тривожного.
Ми вийшли — моя мати, мій батько, я та Діна.
Ми повечеряли разом, пішли дивитися «Прекрасну Єлену» з Жюдік. Я сиділа в найтемнішому кутку ложі, а очі мої так обважніли від сну, що я заледве щось бачила.

Примітки

Заборона вивозу коней була пов'язана з військовою мобілізацією напередодні російсько-турецької війни, оголошеної у квітні 1877 року. Коні були стратегічним військовим ресурсом.
«Молодість короля Анрі» — сенсаційний історичний роман Понсона дю Тераля, дія якого розгортається за часів французьких релігійних воєн. Марі впізнає в спокусницьких прийомах Антонеллі ходи, запозичені просто зі злодійства роману.
В оригіналі італійською: «Геть, і до біса!»
В оригіналі італійською: «Хтозна?»
В оригіналі латиною: «Безславне життя — товариш смерті для людини».
Захер — славетний віденський ресторан і готель, заснований Едуардом Захером 1876 року, уславлений своїм «захер-тортом».
Жюдік — Анна Жюдік (1849—1911), уславлена зірка оперети на паризькій сцені, відома виконанням творів Оффенбаха.