Неділя, 19 листопада 1876

Я лягла з мамою і замість ніжних слів після такої довгої розлуки з моїх уст вихопився лише потік нарікань. Бо... роздягаючись, я випадково побачила себе в дзеркалі.
— Погляньте, які гарні плечі, — кажу я, — а як подумати, що я приречена ніколи не вдягати декольте... я лягла люта й несамовита й почала впівголоса нарікати, що, втім, незабаром припинилося, бо я заснула.
Ми були у вітальні, а батько в сусідній кімнаті; згадали Антонеллі, сказали, що, погравши в Монако, він подався до Сербії.
— Я це дізнаюся, — кажу я, — у ворожки або в Алексіса.
На це мама сказала мені, що не варто перейматися «цією істотою», цим «молочним поросям», цією «гидотою», цією «дитиною».
Дитина... та інші її слова ясно означають, що Антонеллі — нікчемна дитина, розпусний молокосос, який повівся погано і якому я надала забагато ваги...
Нічого образливішого мені не могли сказати. І всоте я принижена!
Погода кепська, голова болить, і я почуваюся, мов у важкому, осоружному сні.
Мої батьки начебто не надто гризуться. Батько уявляє собі, що досить поцілувати руку, щоб усе забулося, тож удає люб'язного.
Надвечір ми так добре ладнаємо, що глядач, якби такий міг бути, побачив би на цих велетенських ліжках Гранд-Готелю пана, пані, мене, Діну й навіть Прейтера.
Прейтер так зрадів, побачивши мене!
Після вечері заговорили про те, щоб вивести мене у світ. Сьогодні ввечері я надто ледача, щоб усе розповідати. Досить сказати, що батько — доволі бридкий пан, який начебто погоджується, лагодить справи, а сам має добрячу охоту накивати п'ятами й ні про що не дбати. Він удає запопадливого біля своєї хворої дружини; це нічого не коштує, надто на два дні.
Жорж ушанував нас візитом. Діна замкнулася, щоб його не бачити, і я цілком це розумію після всіх тих ницостей.
Кардинал помер.
Найбільша образа, яку мені можуть завдати, — це сказати, що Антонеллі — розпусний, легковажний, нікчемний хлопчисько.
Отже, усе було лише глумом!!!
Знову й всоте повторюю свої вигуки обурення! Мені потрібне життя або честь цієї істоти... Якби я тільки могла повірити, що Антонеллі — чоловік, а не якесь цілковите ніщо, мені б уже полегшало.
Я думаю про Пашу більше, ніж будь-коли, я готова навколішки благати його винищити мені це мерзенне створіння... О ні, не мерзенне, а нікчемне, осоружне, огидне!
Який сором і як же я покарана... покарана за що? За що? За те, що захотіла кохати? За те, що торкнулася своїми вустами вуст того, кого гадала зробити своїм чоловіком і якому була готова залишатися вірною завжди, як не з вічного кохання, то принаймні з пошани до Бога й до самої себе!
І ви хочете, щоб існували порядні жінки, ви, юрбо дурнів, потвор, розпусників і мерзотників!
Як по правді, негідник не вартий цих красивих гнівів, і що більше я серджуся, то більше це мене лютить... через те, що я серджуся.
Я житиму в Римі між заняттями й мріяннями. Я не виходитиму, не бачитиму нікого.
Похована живцем.
Жива, молода, палка, спрагла насолод і життя! Похована — так, краще так, ніж бути такою, якою я була дотепер... поміченою, заплямованою й щомиті приниженою.
Як по правді, чи варто бути тим, чим я є тілом і духом, аби жити в затворництві!
О Боже мій, раз Ти прирікаєш мене на цю муку... ні, це тому, що я на неї заслуговую.
Пробач мені.

Примітки

Прейтер — один із кімнатних песиків Марі.