# Неділя, 12 листопада 1876 (31 жовтня)

Неділя, 12 листопада 1876 (31 жовтня)

Понеділок, 13 листопада 1876 (1 листопада)

Вівторок, 14 листопада 1876 (2 листопада)

Середа, 15 листопада 1876 (3 листопада)

Минулої неділі мене розбудили діти Надін, яких уночі привезли з Чернякивки.
Я поснідала зі своїми, після чого батько прийшов із візитом і надіслав дітям дві бонбоньєрки.
Уже другий день поспіль Полтава мене бачить, і хоч я в дорожньому вбранні, тобто в сукні з сірого сукна та чорному оксамитовому капелюшку, люди припадають до вікон, коли я проходжу, і здаюся їм дивовижею...
Товариство Срібного Серця щойно поповнилося двома членами: Марією Єгорівною Бабаніною (Лолою) та Магдегедою Кіндратівною Бабаніною (Надін).
Зрештою, у неділю ввечері я виїхала з батьком, побачивши за останні два дні в Росії князя Мішеля, Геданова та інших.
На вокзалі зі мною була тільки родина, але багато незнайомців із великою цікавістю розглядали наш «батаклан».
Сама лише подорож до Відня коштує мені близько п'ятисот карбованців.
Я за все заплатила сама. Коні їдуть із нами під наглядом Шоколата та Кузьми, батькового камердинера. Я хотіла взяти Віктора, але Кузьма, охоплений жагою мандрів, прийшов благати, на російський манір, щоб узяли його; оскільки мені було байдуже, я погодилася. Шоколат наглядатиме, бо Кузьма — щось на кшталт лунатика, який дуже легко може колись так замріятися, рахуючи зорі, що в нього заберуть і коней, і навіть його одяг. Одружившись із дівчиною, яку давно кохав, він після церемонії втік у сад і понад дві години пролежав на траві, плачучи й поводячись як божевільний; він трохи такий і є, гадаю, а його сторопілий і непевний вигляд робить його вельми примітним зразком недоумкуватості.
Батько все ще лютував, а я походжала вокзалом, мов у себе вдома, під поглядами найнапахченішого полтавського наброду — сюди приходять збавляти час у вокзальному ресторані.
Паша тримається від мене осторонь, і добре робить. Напередодні, поки батько був у Клубі, замість лягати спати я зайшла до його кімнати й пробула там до третьої години ночі в товаристві зеленого чоловіка, скаржачись на «того, кого ви знаєте, Пашо», і читаючи йому найзворушливіші уривки цього Щоденника.
В останню хвилину помітили, що бракує одного пакунка; знялася ціла буря, усі забігали врізнобіч, Амалія виправдовувалася, я дорікала їй, що вона погано служить. Публіка слухала й тішилася, і, бачачи це, я подвоїла своє красномовство мовою Данте. Мене це бавило передусім тому, що потяг на нас чекав. Ось що добре в цій клятій-країні: тут пануєш.
Олександр, Поль і Паша зайшли до купе, але третій дзвінок уже сповіщав про відправлення, навколо мене штовхалися.
— Поль, Поль, — гукав зелений чоловік, — дай-бо мені хоч попрощатися!
— Та пропустіть же його, — кажу я. Він поцілував мені руку, а я поцілувала його в щоку, біля ока. Зрештою, такий звичай у Росії, тільки я ніколи його не дотримувалася.
Чекали тільки свистка, він не забарився.
— Ну? — мовила я.
— Я ще встигну, — сказав зелений чоловік.
Потяг повільно рушив, і Паша почав говорити дуже швидко, але не тямлячи, що каже.
— До побачення, до побачення, та зіскакуйте ж!
— Так, прощавайте, до побачення.
І він зіскочив на платформу, востаннє поцілувавши мені руку. Собачий поцілунок, відданий і шанобливий.
— Ну ж бо, ну ж бо! — гукав батько зсередини купе, бо ми були в коридорі вагона.
Я підійшла до нього, але так засмучена болем, причиною якого була сама, що тут-таки лягла й заплющила очі, щоб досхочу поринути в думки.
Бідолашний Паша, любе й шляхетне дитя, якщо я за чимось і жалкую в Росії, то це за цим золотим серцем, цією вірною вдачею, цим прямим розумом.
Чи справді я засмучена?... Так, якби можна було лишатися байдужою до справедливих гордощів від того, що маєш такого... друга. Його рум'янець, його збентеження чарували мене, і що більше він бентежився, то більше я його облягала. Це погано? А чому. Якби я не припала йому до смаку, мої батареї не мали б ані найменшого успіху. Отже... досить уже. Шана й повага чоловікові, спогад про якого назавжди приємно закарбується в моїй пам'яті.

Примітки

«Срібне Серце» (фр. Cœur d'Argent) — приватне коло довірених близьких Марі, добірне товариство, яке вона заснувала й підтримувала упродовж цих років.
Фр. bataclan — слівце Марі на позначення метушні й гармидеру її дорожнього почту.
Мова Данте — італійська. Марі лаяла свою покоївку Амалію італійською, влаштувавши виставу для полтавського натовпу.